Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

— Гадаю, ми могли б замкнути когось у морозильній камері, якби виникла така потреба, але я ніколи про це не думав. Якби щось загрожувало життю, прибула б Королівська служба авіамедиків[13], але протягом цієї подорожі ми переважно віддалені від людей і вже змирилися з таким. Ми навчені реагувати на позаштатні ситуації — медичні тощо — на випадок, якщо щось різко піде не за планом. Але не те щоб ми це робили на автоматі. Робимо все, що можемо.

— А таке вважається «не за планом»?

Аарон знизав плечима.

— Я бачив і гірше.

Мої ошелешені очі сказали за мене: навіть не довелося просити, щоб він продовжив.

— Років тридцять тому на коліях припаркувався шкільний автобус. Це було ще до того, як ми стали розкішним готелем на рейках, коли перевозили вантажі. Ось це — безглуздя. — Він видихнув повітря крізь зуби. Згадуючи, похитав головою. — Загинуло четверо дітей і вчитель, плюс водій автобуса, звісно.

Я знаю, що ви звернули увагу на фразу «років тридцять тому», адже минуле в детективних романах ніколи не спить. Друга справа завжди стає важливою для розгадки основної таємниці, і тут, я вам скажу, ситуація аналогічна. Звісно, на вибір є кілька сюжетних ліній і додаткових справ.

Я думав про шкільний автобус. Сільські громади зазвичай мають лише одну школу на значні території, і автобус не був би традиційним. Це був би білий ретромінівен, який курсував би навколишніми селами. Маршрут міг займати кілька годин і кілька разів перетинати залізницю.

— Машиніст не побачив на коліях автобуса?

— Ця махина важить…

— Тисячу чотириста тонн, — крикнув Ройс із підлоги, доводячи, що він фероеквінолог. Він зняв лівий черевик і шкарпетку Мактавіша й зараз возився з пальцями його ніг. Я не був певен, чи перейшли ми вже від розтину до фетишу. Мактавіш помер від отруєної фляги, а не від іржавого цвяха.

— Точно. — Аарон повернувся до мене. — Ми не можемо миттєво зупинитися. Ви б бачили, як ми розворот у три прийоми робимо. Я тоді був учнем інженера. Вісімнадцять, перша робота. Таке складно забути. То була не наша провина.

Я раптом уявив крихітні долоні, притиснуті до вікон. Тисяча тонн сталі налітає на них на повній швидкості.

— Як автобус міг не помітити величезний потяг, що мчить на них?

— Водія автобуса було трохи складно розпитати — його сплющило. Неможливо перевірити й справність двигуна чи трансмісії — усе розлетілося навсібіч. Це займе багато часу?

Ройс намагався всадити тіло Мактавіша. Буркнув «Потримайте!» так, як зробив би механік із викруткою в зубах, і штовхнув Мактавіша в мій бік. На мить я завагався, що варто залишати свої відбитки на місці злочину, але труп уже нахилявся до мене, і я подумав, що міркувати над цим запізно, адже руки Ройса вже торкалися його язика й пальців ніг. Я ступив крок назустріч і притримав тіло за плечі нахиленим уперед, поки Ройс стягував із нього піджак, даючи мені вказівки підняти небіжчикові ту чи іншу руку.

Без піджака на тілі Мактавіша помітніше проявлялися ознаки смерті. Вени на шиї мали вигляд яскраво-синіх струмків. Ройс заходився закочувати йому рукави, і я помітив, що шкіра на лівій руці Мактавіша була блискуча та вкрита рубцями — таке буває від давно загоєних опіків. Це тягнулося до шиї та, ймовірно, вниз ногою. На ній закарбувався наїзд, у якому Мактавіш дивом вижив.

Ройс зазирнув у складки обох ліктів. Потім підвівся.

— Мені потрібно побачити його купе. І флягу.

Аарон знову подивився на годинник. Він дозволив нам поглянути на тіло під приводом безпеки пасажирів, але тепер лишалося менше ніж сорок п’ять хвилин, перш ніж у поїзд сяде справжня поліція, і його обережність проявилася знову.

Ройс зайшов у ванну і, перекрикуючи шум води з крана, під яким мив руки, вигукнув:

— Підозрюю, це передозування наркотиками. Вибачте, що ми вас стривожили, але варто бути розсудливими. Мені просто потрібно перевірити його кімнату й пересвідчитися, що там не було чогось, що могло б підтвердити мої висновки: засобів для вживання наркотиків тощо.

Ця суміш правди щодо причини смерті та брехні щодо наших істинних мотивів оглянути купе Мактавіша була особливо блискучою маніпуляцією, яка зайшла ще краще завдяки невимушеності, з якою Ройс її висловив, витираючи руки. Ми змінили тактику залякування саме на те, що Аарон завжди хотів почути. Ройс давав йому змогу довести свою правоту, і Аарон нею скористався.

Ми вийшли з L1, і Аарон зачинив двері, повісивши на ручку картонну табличку з написом «Ш-ш-ш-ш — я ще сплю», замість того щоб замкнути їх. Мені здалося це надто іронічним. Ми пішли коридором за ним. У хиткому просторі між вагонами, приглушений брязкотом заліза та свистом вітру крізь щілини, я прошепотів Ройсу:

— Не знав, що ви фут-фетишист.

Він похитав головою.

— Наркомани зазвичай колються в руки, але якщо у них венозний колапс або якщо вони намагаються приховати залежність, то колють у більш приховані місця — збоку очей або між пальцями ніг.

— Він чистий, — припустив я.

— П’яний? Так. Наркоман? Ні. Убитий? Безумовно.

Аарон відімкнув двері в люкс Мактавіша (вагон люкс) і відчинив їх. Його здивований крик урвав мою розмову з Ройсом. Ми обернулися й почули, як він каже в кімнату Мактавіша:

— Що ви, в біса, тут робите?

Розділ 15

Руки Брук злетіли в повітря, наче ми прийшли, розмахуючи зброєю. Кров не просто відтекла від її обличчя — вона наче стекла по її ногах крізь підлогу на самісінькі колії, бо Брук стояла з порцеляновими щоками та блідими тонкими губами, скривленими від подиву.

— Це приватні кімнати, — сказав Аарон.

— Це місце злочину, — сказав я.

— Хто ви така? — запитав Ройс.

Я був такий здивований, побачивши її, що не зміг належним чином оцінити розкіш вагона люкс. Хоч він так і називався, я не зовсім усвідомлював, що купе Генрі виявиться цілим вагоном. Ми зайшли в приватну вітальню, де легко могли б розміститися приблизно десять людей. Жовтий шкіряний диван півколом стояв біля східної стіни, навпроти столу, заваленого паперами. Біля дальньої стіни стояв телевізор. Ця подробиця вразила мене найбільше: ти такий багатий, щоб дозволити собі цілий вагон, але байдужий до краєвиду, за який заплатив. Ще одним доказом, що тут порушували правила, була купка попелу на ковроліні біля моїх ніг — кричуще порушення заборони на паління. Щоправда, у повітрі відчувався запах чорниці, а не сигарет. Дизайн інтер’єру нагадував ті, що зустрінеш у вестибюлі