Читати книгу - "В'язниця душ"

— Voila! — театрально вигукнув директор.

Сьогодні він був у пречудовому настрої, аж Вістовича брали завидки.

Комісар хвилину постояв, дивлячись у зал, а потім перевів погляд на балкон, де того вечора був Раковський.

— Чи можна увімкнути софіт, який освітлює сцену? — запитав поліцейський.

— Звісно, пане комісаре.

Вістович сів за рояль і найперше подивився в бік залу. Стало зрозуміло, що світло від софіта зовсім не заважало піаністці, заважало воно тільки скрипалю...

Комісар підняв кришку інструмента, оголивши ряд чорно-білих клавіш. Він довго й ретельно їх роздивлявся, ніби вивчаючи напам’ять. Раптом до однієї з них поліцейський придивився уважніше, а потім нахилився так, щоб вона була якомога ближче до очей.

— Що ви там знайшли? — запитав директор, який весь цей час з цікавістю за ним спостерігав.

— Як часто протирають інструмент? — замість відповіді запитав комісар.

— Я вимагаю, щоб клавіші протирали спиртом щонайменше раз на тиждень. У деяких музикантів... перепрошую, жирні пальці...

— Цього разу, схоже, забули, — сказав Вістовим.

— От негідники! — розлютився директор. — Зараз з’ясую, хто мав це зробити!

— І видайте йому премію...

— Що ви сказали?

— Видайте премію тому, хто забув протерти інструмент, — повторив комісар, — бо завдяки цій людині я, здається, знайшов убивцю.

— Он як?..

Нижня щелепа директора від здивування відпала донизу, відкривши його чималий рот.

— Сподіваюся, сцену також не прибирали? — знову поцікавився комісар, стаючи навколішки.

— Не хочу вас розчарувати, пане Вістовичу, — почав директор, — але сцену...

— Знайшов! — радісно вигукнув комісар.

Поліцейський випростався, тримаючи в руках гільзу.

— Ось вона, чорт забирай... — додав він.

Тепер і комісар перебував у не гіршому настрої, аніж директор.

— Виходить, стріляли зі сцени? — здивовано запитав він.

— Виходить, що так, — посміхнувся поліцейський.

— Неймовірно!

— От бачите,— прощаючись сказав Вістовим,— я обіцяв, що не заберу багато часу.

— Au revoir, пане комісаре, — відповів директор. — Сподіваюся зустрітися з вами на концерті. Повірте, тут не кожного вечора стріляють...

Вістовим вийшов з театру і швидким кроком попрямував на Академічну. В поліції він був уже за якихось десять хвилин. Піднявшись до свого кабінету, комісар застав там Самковського, що, як завжди, зосереджено друкував текст.

— Убивця — музикант, — з порога сказав Вістовим.

Практикант округлив очі.

— Музикант? — перепитав Самковський. — Але як міг скрипаль...

— Стріляла піаністка, — перебив шеф.

Ад’юнкт відкинувся на спинку крісла і скуйовдив руками волосся, зіпсувавши цим і так не бездоганну фризуру. Сказане поки що не вкладалося в його голові.

— Друга гільза віднайшлася на сцені, — сказав комісар, знімаючи капелюх і плащ. — Жінка стріляла лівою рукою, сидячи правим боком до глядачів. Саме в ту мить, коли всі відвернулись у глибину залу. Все це було ризиковано, але, як бачимо, вбивство відбулось бездоганно.

— А чому лівою? — перепитав Самковський.

— По-перше, так зручніше після пострілу заховати зброю. А по-друге, вона шульга, — пояснив комісар. — Стріляла ця піаністка з браунінга, і гільза поранила їй палець. На одній з клавіш залишився ледь помітний слід крові. Власне, з цього й почався мій здогад...

— Що ж, я також дещо маю для пана, комісаре, — після паузи промовив практикант.

Самковський вийшов у коридор і за кілька хвилин повернувся з якимсь невисоким, трохи переляканим юнаком. Запропонував тому сісти і сам вмостився на попередньому місці.

— Нагадайте, прошу, як вас звати, — звернувся він до нього.

— Тадей Курка, — відповів той. — Мені що, доведеться знову все повторювати?

— Доведеться, — трохи різко сказав Самковський. — Повторіть усе комісару Вістовичу...

* * *

Було вже близько півночі, але з кабінету комісара так ніхто і не пішов. Поліцейські курили вже, либонь, по десятій цигарці, а студент Курка потроху починав жалкувати про своє рішення звернутися в поліцію. Вістович і Самковський змушували його повторювати свою розповідь знову й знову, кожного разу розпитуючи про якісь нові деталі.

— Отже, вбивство на горищі стається щовечора, — промовив комісар, — і щоразу один сюжет...

Тадей кивнув. Він уже не мав сил говорити.

— І жодних слів з їхньої розмови так і не вдалося почути?

Курка зітхнув.

— Я, безперечно, розумію, що вам зараз важко, — якомога стриманіше сказав Вістович, — але, як показує досвід, десь після десятого повтору окремі деталі вдається пригадати. Або ж люди визнають, що просто вар’ята траскають...

— Я не траскаю вар’ята! — несподівано вибухнув Тадей Курка. — Усе, що я розповів, — чиста правда. Щиро кажучи, ніколи б до вас не звернувся, якби цей чоловік, що взявся мені допомогти, не злякав мене більше за привидів.

— Ану ще раз про це, — озвався Самковський.

— Щойно жінка почала щось вимагати...

— Вимагати? — перепитав комісар.

— Так, здається..: здається...— Курка зморщив чоло: — Вона просила заплатити...

— А ось і те, про що я говорив! — засміявся Вістович. — Нова деталь... Але продовжуйте, пане Курко.

— Отже, в той момент, коли та жінка просила невідомого їй заплатити, точніше, привиди...

Чергова єхидна усмішка на мармизі Самковського змусила його затнутися.

— Той чоловік задер голову, роззявив рота і почав щосили втягувати в себе повітря...

Поліцейські вкотре стримались від реготу.

— Що ж, пане Курко, тепер дозвольте сказати дещо мені, але не лякайтесь... Хоча куди вже там далі, — мовив комісар. — Я остаточно згадав один випадок, який трапився, здається, рік тому. Десь на Замарстинові (тепер я переконаний, що у вашому будинку) сталося цілком тривіальне, на перший погляд, убивство: лакей, що знімав кімнату на горищі, прикінчив повію, яку привів до себе. Ми шукали його, але знайшли вже також мертвим. Чоловік наклав на себе руки.

Не тільки Курка, але й Самковський тепер здивовано глипав на свого шефа. І вже точно нікому не хотілося сміятись.

— Отже, це їхні привиди ніяк не знайдуть спокою, — промимрив студент.

— Я такого не сказав, пане Курко, — заперечив Вістович. — Але давайте завтра ми навідаємося до вас у гості, якщо ви не заперечуєте.

Тадей хитнув головою, показуючи, що не проти.

— До речі, де зараз той дивний чоловік? — запитав Самковський.

— Мені невідомо,— підводячись, сказав студент. — Він приходив увечері, а я відтоді не буваю вечорами вдома. Попросився ночувати