Читати книгу - "В'язниця душ"

— Чому? — недбало перепитав ад’юнкт.

— Здається, в нього більше немає уроків музики, — одягаючись, відповів Курка.

— Більше немає уроків музики, — задумливо повторив комісар.

Він запалив чергову цигарку і трохи поспостерігав, як горять краї тонюсінького паперу і тютюн.

— А який інструмент вивчав ваш учень, вам відомо?

— Клавір, — відповів Курка, з тривогою поглядаючи у темне вікно. Схоже, йому зовсім не хотілося йти посеред ночі самому. — Відверто кажучи, я втішений, що його вчителька музики захворіла. Більше уроків математики — більше заробітку. І дах над головою... Послухайте, панове, а вам в який бік зараз? Ви ж також виходите?

— Виходимо, — підтвердив комісар, — і з радістю вас проведемо.

— Чудово! — вперше за вечір зрадів студент.

— Але ось що, пане Курко, чи не могли б ви дізнатися дещо про цю вчительку музики? — запитав Вістович.

— А навіщо вам? — не второпав той.

— Скажімо, я також зацікавлений у грі на клавірі...

— Ви?

— Може, не зовсім я. Але міг би порекомендувати її тим, хто справді зацікавлений.

— А що саме потрібно дізнатись?

— Тільки ім’я та адресу, — з повною байдужістю в голосі сказав комісар.— Приміром, добудьте її візитівку.

— Гаразд, я спробую.

— Але прошу: не викажіть мене. Я не хотів би, щоб про мене знали. Просто зведу учнів з навчителькою, та й усього.

— Як скажете, пане комісаре. То ми йдемо?

— Звісно, ходімо.

Вранці наступного дня Вістович одразу подався на Клепарів. Тут, на самій околиці, поруч невеликого старого будинку його вже чекав Самковський і поліцейський фельдфебель. Вони розмовляли між собою, час від часу несамовито позіхаючи, мовби передражнювали один одного. Була ще досить рання година, зимові сутінки ледве розсіювались, і їм, безперечно, хотілося спати. На комісара чоловіки поглянули з легкою ненавистю. Звісно, якби не Вістович, то вони б спали сьогодні довше.

Той підійшов і якомога привітніше поздоровкався, однак ставлення до себе цим не змінив.

— Так і не з’явився, — відрапортував ад’юнкт.

— Не забувайте, що це медіум, Самковський, — спробував пожартувати комісар. — Він би себе не поважав, якби з’явився просто так.

Практикант криво усміхнувся.

— Хоча більш імовірно, що просто зауважив тут наших поліцейських...

Вістович роззирнувся довкола. Вранішній Клепарів спав і не поспішав прокидатися.

— Що ж, до справи, пане Самковський, — тихо промовив комісар.

Таке шанобливе звернення практикант міг почути тільки в одному випадку: коли проявляв своє найкраще вміння. Ад’юнкт розправив плечі і, діставши з кишені в’язку відмичок, діловито підійшов до замкнених дверей. Хвилини дві приглядався до замкової шпарини, а потім швидко почав перебирати відмички, доки не знайшов потрібну. Невдовзі двері було відімкнено, і поліцейські зайшли досередини.

Всупереч очікуванням, будинок всередині виглядав досить звичайно: тісний затхлий передпокій, комора, в якій виявився різноманітний мотлох, далі кімната з облущеними шпалерами і невеличке приміщення, що, вочевидь, використовувалось як кухня.

У кімнаті виявився старий письмовий стіл, на якому, поміж книжок, Вістович знайшов десяток рукописів, написаних латиною. Комісар перегорнув кілька сторінок і зібрав їх в один пакунок. Ще з півгодини поліцейські обережно обстежували будинок, а потім вийшли на вулицю. Самковський замкнув двері, і чоловіки рушили до фіакра, що стояв неподалік.

Щойно діставшись кабінету, ад’юнкт умостився в кріслі і, викуривши цигарку, одразу ж задрімав. Вістович наказав черговому принести йому бульотку з кавою. Сівши за стіл, комісар розгорнув перед собою один з рукописів. Спершу довелося призвичаїтись до дивакуватого почерку медіума, і щойно це вдалося, Вістович заглибився в читання. Латину він добре знав ще з гімназійних часів, і саме тепер це неабияк йому знадобилося. Самковський прокинувся за півтори години і з подивом зауважив, що комісар не реагує на жодні сторонні звуки та навіть не торкнувся кави, яку йому принесли. Вістович просидів так до самого вечора, мабуть, уперше за свою службу пропустивши обід, і тільки о шостій практикант наважився його потурбувати.

— Нам час, — коротко промовив ад’юнкт.

Комісар відірвався від читання. Очі його були стомлені, але в них палав дивний вогонь, якого Самковський не зауважував досі ніколи.

— Ми домовлялись піти на Замарстинів, — обережно нагадав йому підлеглий.

Комісар мовчки перевів погляд на темне вікно. Він добру хвилину дивився на чорну шибку, мовби дивуючись, чого це потемніло так рано, адже йому здавалось, що він тільки взявся до роботи. Врешті, Вістовим склав у стос рукописи і передав їх ад’юнктові.

— Під вашу особисту відповідальність, Самковський, — промовив він хриплуватим від довгого мовчання голосом. — Повірте, це вбивство гівна варте... Тут усе набагато складніше.

Практикант кивнув і заховав рукописи в металеву шафу за своїм столом. Ключ від неї він завжди тримав на поясі.

Тадей Курка боязко прочинив двері і впустив поліцейських в будинок. Він був наляканий і виглядав досить кумедно, хоча й запевнив, що присутність Вістовича і Самковського додає йому сміливості.

Лишивши верхній одяг в його кімнаті, поліцейські взяли до рук ліхтарі, і комісар попросив провести їх на горище. Про всяк випадок, Вістовим дістав з кишені подарований браунінг, хоча добре розумів, що користі з того жодної.

Темний простір старезного горища зустрів їх смородом і бридкою павутиною, що залоскотала кожного по писку.

— Тут кішка здохла, — промовив студент.

— Та невже? — єхидно перепитав Самковський. — Як гадаєте, вашим привидам це шкодить?

— Думаю, ні, — серйозно відповів той.

— Я пригадую це горище, — озвався комісар, — поліцейські тут усе обшукали.

— Варто зробити це ще раз, — розпачливо мовив Курка.

Втім, поліцейські й без його поради взялися освітлювати кожен куток, але за чверть години обшуку практикант витягнув звідкілясь тільки стару лакейську ліврею.

— Беремо її з собою і ходімо донизу, — наказав комісар, утираючи спітніле чоло.

У кімнаті Курки Вістовим оглянув знайдену річ. На перший погляд, в ній не було нічого незвичайного: засмальцьовані лацкани, безколірні рукави і декілька ґудзиків, що дивом уціліли на полах. Струсивши пилюку, поліцейський оглянув кишені. Вони були порожні й неприємно шершаві. Одна кишеня виявилась дірявою, і Вістовим узявся обмацувати підкладку. Раптом його пальці натрапили на щось тверде й округле, схоже на монету. Комісар дістав кишенькового ножика і зробив надріз у підкладці. У старій лакейській лівреї справді виявилась монета незвично великих розмірів. Піднісши її до світла й уважно придивившись, комісар упізнав старовинний