Читати книгу - "Діти з Долини Райдуг"

Норман витріщився на неї, а тоді знову вибухнув гнівом.

— Зухвале дівчисько! Хто тебе намовив, шельмо? Хто?!

— Ніхто, — відказала сердешна Фейт.

— Брешеш! Не смій брехати! Хто тебе намовив? Авжеж не татусь — у нього заповзяття менше, ніж у дурної блохи. Та й не велить він тобі робити те, на що сам не зважиться. То хто ж? Одна з тих гленських старих дівуль, га?

— Ні… я… прийшла сама.

— За дурня мене маєш? — ревнув Норман.

— Ні, я гадала, що ви джентльмен, — просто сказала Фейт, не бажаючи надати саркастичного звучання своєму тону.

Норман аж підскочив.

— Не потикайся до чужої справи! Замовкни, щоб я ні слова більше не чув! Якби ти не була така дрібна, я показав би тобі, як носа пхати! Коли мені треба буде лікаря чи панотця, я їх покличу! А доти й знати їх не бажаю! Вшивайся звідси, шмарогузко!

Фейт «ушилася». Мов невидюща, прошкандибала вона сходами, стежиною до хвіртки й на вулицю. Утім, на півдорозі до села заціпеніння її минуло, а переляк поступився місцем пекучій люті. Здолавши бічну стежку, Фейт Мередіт упала в незнаний донині шал. Дошкульні слова Нормана Дугласа розпалили нищівний вогонь у її душі. Піти додому? Е, ні! Вона повернеться до того старого людожера й скаже йому все, що думає про нього! Він іще пошкодує! «Шмарогузка», дзуськи!

Дівчина розвернулася й несхитним кроком рушила назад. Ґанок стояв порожній, кухонні двері зачинені. Фейт удерлася на кухню, не постукавши. Норман Дуглас щойно сів вечеряти, але досі не випустив газети з рук. Фейт кинулася до нього, вихопила газету, жбурнула на підлогу й наступила на неї. Потім, розпашіла, відважно метнула йому в обличчя погляд, що вергав блискавки. У цю мить вона була такою прекрасною юною фурією, що Норман Дуглас ледь упізнав її.

― Чого тобі знову? ― гарикнув він радше спантеличено, ніж сердито.

Вона сміливо дивилася в його люті очі, погляд яких не всяк міг витримати.

― Я прийшла сказати вам усе, що думаю про вас, — мовила Фейт дзвінким, чистим голосом. ― Я вас не боюся. Ви грубий, несправедливий старий тиран. Сьюзен каже, що ви потрапите до пекла, і мені жаль було вас, але більше не буде. Ваша дружина десять років не мала нового капелюшка ― хіба то дивно, що вона померла? Віднині я корчитиму вам гримаси щоразу, коли зустріну. І щоразу ви знатимете, що діється у вас за спиною. Я бачила книжку в татовій бібліотеці ― там намальований диявол, і нині я піду й напишу під ним ваше ім’я! Ви старий упир, і я надіюся, що вас обсядуть пранці!

Фейт не знала, ані хто такий упир, ні що таке пранці. Вона чула ці слова від Сьюзен і з тону її зрозуміла, що йдеться про щось гидке. Норман же добре відав, що означає принаймні друга з її образ. Не зронивши ні слова, він вислухав тираду Фейт, а коли вона вмовкла, задихана, і тупнула ногою ― зненацька розреготався.

― Бач, а в тебе є запал! ― гримнув він, гучно ляснувши себе по колінах. ― Така ти мені подобаєшся! Ну, сідай-но… сідай.

— Не сяду! — відрубала Фейт. Очі її паленіли навіженим вогнем. Вона подумала, що Норман кепкує з неї… бере на глум. Ліпше б він знову пустився кричати; холодне презирство завдавало їй тяжчої кривди. — Я не сяду у вашому домі. Я йду звідси геть. Але я рада, що прийшла й сказала, як я ненавиджу вас!

— Я теж радий — страшенно радий, — реготнув Норман. — Ти мені подобаєшся. Ти дивовижна… ти незрівнянна! Які рум’яні щоки, яке завзяття! І я назвав її шмарогузкою? Ні, це ж достеменна розбійниця! Сідай, мала. Якби ти одразу так напалася на мене! То ти напишеш моє ім’я під портретом диявола, га? Але ж він чорний, мала… чорний, а я рудий! Так не годиться… ні, так не годиться. І ти хочеш, щоб мене обсіли пранці? Зглянься, мала — хворів я на це замолоду. Не насилай на мене знов такого вроку! Сідай — ну, сідай. «Іще раз, друже мій, налий за молоді літа»[23].

— Ні, дякую, — гордовито сказала Фейт.

— Випиймо, випиймо разом… Я перепрошую, мала — чуєш, я перепрошую. Виставив себе дурнем і пошкодував уже. Куди пряміше сказати — вибач мені й забудь. Потиснімо руки, мала… потиснімо руки. Вона не хоче — ні, не хоче! Але вона мусить! Слухай-но, мала, якщо потиснеш мені руку й переломиш хліба зі мною, я жертвуватиму на пасторську платню стільки ж, як і раніше, та й до церкви ходитиму — щомісяця, кожної першої неділі. А стара Кітті Девіс припне язика, обіцяю! Із усієї родини тільки я й можу це влаштувати. То що, домовилися ми з тобою, мала?

Здавалося, що вони таки домовилися. Не встигнувши отямитися, Фейт виявила, що сидить за одним столом з людожером і тисне йому руку. Гнів її вщух, бо ж Фейт не вміла сердитися довго, проте хвилювання ще мерехтіло вогнем у її очах і паленіло на виду рум’янцем. Норман Дуглас дивився на неї зі щирим захватом.

— Гей, Вілсон, видобувайте найкраще варення, — звелів він, — і не дміться, жінко, не дміться. Хай ми посварилися — що з того? Гроза очищує повітря, і все після неї оживає. Але ніякої вам ні мрячки, ні мжички, жінко! Цього я не зношу. Гнівайтеся, та не смійте рюмсати. Ось тобі, мала — тут бараболя з м’ясом. Поїж-но спершу це. Вілсон його чудернацько називає, але для мене це натоптиво. Усяке химерне їдло я називаю «натоптивом». А гидке пійло — «хлюпавкою». Чай Вілсон — то справжня хлюпавка. Мабуть, вона заварює його із лопухів! Не пий тих чорних помиїв; ось тобі молоко. Повтори-но, як тебе звуть?

— Фейт.

— Тільки не Фейт! Тільки не Фейт! Паскудне ім’я. А іншого немає?

— Ні, пане Дуглас.

— Ох, не люблю я цього імені — геть нудне. А мені ще й нагадує про мою тітку Джинні. Вона назвала трьох своїх дочок Фейт, Хоуп і Черіті[24]. Фейт ні в що не вірила, Хоуп нічого не сподівалася… все їй було не те. А Черіті — ох, і зажерлива виросла. Тебе треба кликати Червоною Трояндою — ти схожа на неї, коли розлютишся. Я називатиму тебе Червоною Трояндою. То що, підманула ти мене, мала… змусила вернутися до церкви. Я вернуся — але раз на місяць, мала… пам’ятай — раз на