Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?» — і він і сказав би, якби його знову не полонили видіння. Він дивився на неї і бачив її, самицю роду людського, як із первісного ферменту, повзучи й видираючись щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя, вона видобулася врешті на найвищий щабель і стала собою, цією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество, — в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос і бруд, і незчисленні помилки та відхилення безкінечного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Оце було про що писати, аби лише на слова спромогтися. Святі на небесах — вони святі, і нічого їм не зарадиш. А він — людина.
— Ви маєте силу, — почув він її голос, — але ця сила якась неприборкана.
— Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці,— пожартував він і був нагороджений усмішкою.
— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.
— Я, мабуть, забагато на себе беру, — пробурмотів він.
Посмішкою вона признала йому рацію і наготувалася слухати далі.
— Не знаю, що ви про це скажете, — мовив Мартін, паче виправдуючись. — Це смішна історія. Боюся, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока і слушна, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.
Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті таки взяло її», — подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, паче заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої,— жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, а то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари жалких комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного осягнення.
Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання, і саме цим, як здавалося йому, розворушив її. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих. Її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, що переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки ту силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена почутим від нього, насправді ж її захопило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці — а що таке, власне, шлюб? — і, усвідомлюючи нав’язливість і запал цієї думки, аж злякалась. Це було нескромно. І так не в’язалося з дівочою соромливістю. Її ще не томила розквітла жіночність, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи цнотливих натяків цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і рицарів. Досі вона спала, а ось тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем.
Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву, і був вражений, коли вона сказала тільки:
— Це красиво…
— Дуже красиво, — з притиском повторила вона, помовчавши.
Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і не здатний про них розповісти.
— А що ви скажете про… — він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово, — про лейтмотив?
— Він якийсь неясний, — відповіла вона. — Це єдине, що я можу закинути. Я намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте Основну Дію.
— Але цей прихований мотив — головне, — поспішив пояснити він. — Центральна ідея — космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху, — тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Але згодом я цього навчуся.
Рут не слухала його. Хоч була вона бакалавр мистецтв, проте він сягнув поза межі її знань. Цього вона не розуміла і пояснювала своє нерозумільство його невмінням висловлюватися.
— Ви занадто багатослівні,— повторила вона. — Проте деякі місця дуже гарні.
Він чув її голос наче здалека, бо міркував цей час, чи варто читати їй «Пісні моря». Він лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб.
— Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона.
— Так, — визнав він. — Але це частина моєї пригоди. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава — це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього…
«Заради вас», — хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася його творами.
Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар’єру, що навіть не запитала, яка ж у нього остаточна мета, Що літературної кар’єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними спробами. Говорив він добре, але писати по-літературному зовсім не вмів. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він здавався таким мізерним. Проте вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував її бути поблажливою. Врешті ж бо його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Годі він, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Цього вона була певна. Він такий сильний, що всього доможеться… якби тільки кинув писати.
— Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете, —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06», після закриття браузера.