Читати книгу - "Бомба для голови"

Берг засміявся.

«Прекрасна добра тварина… Той, хто на ній ожениться, буде найщасливішою людиною, — подумав Берг. — Вона віддячить за ніжне почуття прихильністю на все життя».

— Ну добре, — сказав він, — ходімо далі… Якщо хочете курити — куріть. Хоч я всім забороняю курити. В мене виразка дванадцятипалої кишки… Жую протерті котлетки й боюсь тютюнового диму…

— Ви схожі на Спенсера Трессі, — вам казали про це?

— Казали. Він приїздив до мене, коли вони знімали «Нюрнберзький процес». Славний старий.

— Ви теж дуже славний.

— Що?!

— Я кажу, що ви теж дуже славний старий. Тепер зовсім неможливо мати справу з однолітками. Їх цікавить тільки соціологія. Маркузе і Режіс Дебре. Тільки ваше покоління вміє розуміти жінку. Ні, я не психопатка, я просто завжди кажу те, що відчуваю. Знаєте, я дуже сміялась, коли прочитала у Франса — «думаюча жінка». Таких нема. Є жінка, яка відчуває і яка не відчуває…

— От і зрозумій вас, — несподівано для самого себе сказав Берг і відчув, що червоніє.

— Прокурор, ви дівич?.. — спитала Урсула.

— Скільки вам років, Урсула? — перебив її Берг.

— Двадцять.

— Можна поставити вам нескромне запитання, яке не стосується нашої бесіди?

— Я знаю, про що ви хочете спитати. Так, так, у п’ятнадцять. Мене поквапили. Та я й сама не дуже хотіла стояти на місці. Я нікого не звинувачую. Я розумію вас, ви праві. Ми обвинувачуємо ваше покоління, але самі теж добрі… Але ми нічого не можемо змінити: ідеї — ваші, танки — ваші і бомби — ваші. Нам лишається тільки базікати й шматувати м’ясо руками. А оцей червоний мені дуже сподобався. Він мужчина, справжній мужчина…

— Ви були близькі з ним?

— Я відвикла від таких формулювань… Звичайно… Якщо брати до уваги сусідство за столиком, то ми були дуже близькі.

— Звідки ви знаєте, що він справжній мужчина?

— Не знаю. Відчула. Він не пускав диму через ніздрі, не сумував. Веселий хлопець, який знає діло і вміє відстоювати свою точку зору. Одним словом, я хотіла б мати його своїм другом. Мій батько завжди говорив, що треба дружити з хлопчиками. Він казав, що вони можуть відлупцювати, але не зрадити… А що з ним? Він шпигун? Взагалі, він підходить для ролі шпигуна:..

— Він зник. Його шукають уже тиждень. Кажуть, що він вирішив залишитися в нас. Він начебто говорив, що не хоче жити в умовах комуністичного терору…

— Це нісенітниця! Він розповідав мені, як вони восени з друзями їздять полювати в тайгу під Софією…

— Хіба під Софією є тайга?

— Ну, значить, під Москвою. Звідки я знаю, що в них там є. Але мені вперше в житті було цікаво слухати про червоних, коли він розповідав, як вони там живуть, розпалюють багаття, в тайзі, як п’ють молоко і які розказують один одному анекдоти… Він говорив, що збирається днів через п’ять, як тільки повернеться додому, зразу ж поїхати на полювання.

— Спробуйте пригадати, Урсула, як він сказав це?

— Я не папуга. Він сказав, що як тільки повернеться додому і закінчить свої бюрократичні справи… Я ще тоді завитала його: «Невже у вас є бюрократи?» А він нахилився до мене й сказав на вухо: «є». І засміявся. Він сміявся дуже гарно — всім обличчям… Стривайте, він мені ще говорив… Він говорив: «Ульм нападав на мене весь час: «Все-таки Судети — це німецька земля!» А в Судетах, у Чехословаччині, крім того, що це чеська земля, — найбагатші в Європі поклади урану. Невже, тобі потрібно, щоб ваша сволота мала свою бомбу?» Звичайно, я сказала, що мені не потрібна бомба… Ні наша, ні їхня…

— Ви не образились, коли він сказав «ваша сволота»?

— А по-вашому, Шпрінгер і Тадден ангели?

— Виходить, іноді ви слухаєте транзистор, якщо знаєте про Таддена й Шпрінгера?

— Та ні… Усі мої друзі чоловіки розмовляють про це — одні лають, інші хвалять. Але мені Шпрінгер не подобається, бо в нього занадто красивеньке обличчя.

— Кочев нічого вам не казав про те, чи збирається зразу ж податися в Східний сектор, чи в нього ще були якісь справи у нас?

— Ні. Він мені нічого не сказав про це. Ой, ні, одну хвилинку, заждіть. Він сказав, що хоче зайти попрощатися з професором… Я не пригадую його прізвища. Може, Пфейфер? Соціолог. Ульм у нього навчається. А потім сказав: «Якщо хочете, беріть ваших друзів і ввечері, на прощання, перед від’їздом, усі вип’ємо пива. У вас, — він додав, — пиво краще від нашого, я тут весь час п’ю пиво».

— А куди він вас запрошував? — Берг завмер і навіть трохи подався вперед. — Не пригадуєте?

— Не пригадую.

— Але він називав вам вайнштубе чи ви просто забули зараз?

— Не пригадую, пане добрий прокурор… Ага! Я — геній! Усі кажуть, що я дурна, а я — геній! «Ам Кругдорф»! Рік ще говорив, що «круг» прийшло до них від нас. У росіян козаки збиралися «на круг» після війни з нами… Не цієї, а якоїсь іншої, коли козаки брали Берлін…

— Урсула, — сказав Берг, — я прошу вас нікому не кажіть про це… Ви не повинні нікому розповідати про останню зустріч з Кочевим. Інакше наша сволота може позбиткуватися над вами. Коли хочете, я примушу вас підписати офіційний напір про нерозголощення таємниці. Хочете? Чи утримаєтесь?

— Ні, — Урсула засміялася, — я не утримаюсь. Я дуже люблю розписуватись, давайте я розпишусь, пане прокурор.

7

— Професоре Пфейфер, здрастуйте, це прокурор Берг. Мені дуже потрібно добачитися з вами.

— З приводу Кочева, я розумію. До ваших послуг, пане прокурор. Коли б ви хотіли бачити мене?

— Я готовий прийняти вас у будь-який час. Зараз вільні?

— Зараз? Чи довго ви мене затримаєте?

— Як піде розмова.

— Хвилин тридцять? Годину? У мене лекція о тринадцятій сорок.

— Я жду вас. Ми вкладемося, я думаю. Постараємося, в усякому разі.

Професор Пфейфер був невеличкий, лисий, бровастий чоловік, який, здавалося, скріплений шарнірами; він не міг сидіти спокійно на місці, немовби його власне тіло заважало йому і він не знав, яку ж позу прибрати: то він викидав уперед маленькі товсті ніжки, то підгинав їх під себе; роздував; ніздрі, ворушив гачкуватим носом і раз по раз поправляв манжети, піднімаючи при цьому коротенькі ручки над головою, наче мусульманин під час намазу.

— Ні, ні, про час, а тим більше про точний час не питайте