Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

серпня 1687 року компанійські полки Новицького та Пашковського. Водночас діяла і нова полкова влада. У Переяславському полку виступи швидко і успішно придушив новий полковник Дмитрашко-Райча. Послані ним загони відновлювали місцеву адміністрацію, карали учасників виступів, вишукуючи насамперед організаторів, стягували великі штрафи та контрибуції в сотні талерів з місцевих громад. Невеселу картину ліквідації розрухів 1687 року змалював у своєму літописі Самійло Величко: «Зараз всех тих своеволников по городах и селах велено от Гетмана старшинам зисковати, ловити и до крепкого вязения отдавати, потом розиски чинити; по которих розисках едним виннейшим руки и ноги поламано, другим голови неистовіе одтинано, третих на шибеницях вешано, четвертих на худобах карано, з пятих глупство киями вигоняно».

Хоча бунти 1687 року були жорстоко приборкані, але вже на початку 1688 року в Миргородському й Лубенському полках сталося кілька нових виступів селянства та козацтва. Один з агентів гетьмана, який проїздив через ці полки в березні 1688 року, писав: «Йдучи через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко й мешкаючим статечне в Украйни людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, а то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости… за що на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди».

Небезпечного розмаху набрали селянсько-козацькі заворушення влітку 1689 року, після другого походу на Крим. Внаслідок того невдалого походу (про нього – див. попередній розділ), «многое тогда от войска московского и козацкого на Голицина и Гетмана было роптаніе и клятва». Ще рішучішими були настрої в середовищі звичайних українців, які несли на собі головний тягар цих походів. Гетьман на той час був у Москві, і керівництво державою було в руках наказного гетьмана – генерального судді М. Вуяхевича, генерального осавула І. Ломиковського і ветерана багатьох кампаній, компанійського полковника І. Новицького. Наприкінці літа 1689 року Вуяхевич і Новицький сповіщали Мазепу про заворушення в Україні. Вуяхевич писав, що йому важко тримати людей у покорі, бо «люди його не слухаються, властей не поважають, розбігаються в різні сторони… Що можемо зробити з якимись кількома тисячами дворян [найманого гетьманського надвірного війська] проти такого великого числа неслухняних! Не так страшні нам невірні татари, як свої нехристі, що страху Божого не мають і начальства не слухають». Вуяхевич і Новицький просили Івана Мазепу скоріше повертатись додому.

Гетьман був дуже стурбований цими подіями. Він сповіщав Новицького про те, що його зустріли в Москві дуже прихильно, що він одержав великі царські «милості» (в Україні вже поширювалися чутки, що у зв'язку зі справою Голіцина Мазепа потрапив в «опалу», його заарештовано і навіть страчено). Гетьман наказував своїм замісникам якнайшвидше приборкати заворушення. Він писав: «Постерегайте того пилно, абы порядок зась… был заховай в належитом исправленіи». «Неспокойный и малодушный головы, который безсловными плетками своими всенародний покой нарушают», мали бути ув'язнені та покарані.

Повернувшись до України, Мазепа писав цареві Петру, що він «видит в Малороссійских краях всюду совершенную смирность». Проте окремі заворушення були і в 1690 – 1691 роках. 1691 року відбулися виступи проти старшини в Київському, Лубенському, Полтавському та інших полках. Ці бунти були особливо небезпечні тим, що вони охопили козацьке військо і навіть бували, як ми вже бачили, в найманому війську. Зокрема, в травні 1690 року, під час походу на річку Самару, козаки Миргородського полку відмовилися підкорятися своєму начальству, а чимало з них втекло додому. Не допомогли навіть погрози суворою карою, головне – «в послушенство тяглое видавать», тобто перевести в селянський стан.

На початку 1692 року ліквідація заворушень ще тривала. Гетьман наказував Іллі Новицькому «тих збродцов и бунтовников, который над Сулою забойством безбожне руки свои помазали, судить и учинить декрет, кого доведется на горле карати, а кого киями обкладати». Однак уже влітку того ж 1692 року на півдні Лівобережжя розпочалися виступи, пов'язані з повстанням Петрика. Український уряд був дуже стурбований «соціальною програмою» ханського гетьмана та його популярними антистаршинськими закликами, що мали значний вплив на широкі маси населення, зокрема південної Гетьманщини. Старшинська рада в жовтні 1692 року обговорювала і це питання та подала вочевидь занадто оптимістичну картину тогочасних соціальних відносин на Лівобережній Україні, призначену, звісно, для вух представників російського уряду. «Внутри Малороссійских городов никакой обиды жителям… никаких налог нет. Живут все, старіше і меншіе, войсковые и посполитые люди, малороссійские жители в счастливом поведеній, нихто их не зобижает, не насилствует, не теснит, всякого именія в доволство житія своего имеют много. В котором будучи изобиліи, все хвалят имя Господа Бога, давшого силу і власть их Царскому Пресвітлому Величеству счастливо владети и облаадателствовати ими…» Дійсність була дещо іншою.

Окремі заворушення були в 1693-му і особливо в 1694 – 1696 роках. Зокрема, 1693 року бунти і повстання охопили територію Ніжинського полку, а 1694 року – козацьке військо. У червні 1694 року, під час походу в районі річок Вовчої і Самари, в Гадяцькому і Полтавському полках стався великий заколот. Полковники цих полків сповіщали гетьмана, що якби не гетьманський «лист», який дозволяв війську повернутися додому (після чого козацькі полки вирушили назад, за Вовчу), то «певне и нога б наша оттоль не уйшла, и были бысмо цале побитими». Щоправда, і після того козаки «по табору з киями й кольем ходят». Старшина скаржилася, що козаки «заодно додому уходят, а нельзя их вже и зупиняти, поневаж убійство над нами оніе, безпутники, цале виполнити укновали. И если б тут до килка день прийшлося нам збарити, то певне б хиба сами бысмо з старшиною при арматах осталися».

Заворушення в козацькому війську виникали і пізніше. Сучасник подій, львівський міщанин Домінік Вільчек, писав 24 серпня 1695 року королю Яну III Собеському про «неймовірні бунти серед козацтва». «Мазепа, – промовисто писав Вільчек, – всю гармату позабирав з козацьких полків і наказує завжди ставити її перед своїми наметами. При ній поставлено московських стрільців, сердюків і компанійців 500, які там днюють і ночують… Щоб приборкати завзятість (козаків), Мазепа наказує на кожній стації ставити дві шибениці».

У 1696 році, під час походу, спалахнуло нетривале повстання козаків Київського полку проти свого полковника К. Мокієвського. Виступи козацтва, здебільшого скеровані одночасно і проти власної старшини, і проти гетьманського та царського урядів, не припинялися і на Запорожжі. Особливо великі заворушення були там 1691 року. У 1700 році в Таванську сталася велика сутичка між запорожцями та гетьманськими сердюками. Багатьох січовиків та найманців було вбито,