Читати книгу - "Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини"

Так виглядала — прірва» між синами одного народу, про котру й досі не забувають кабінетні вчені Галичини, що ніколи не відчули тої єдності, яка об'єднувала і об'єднує синів одного народу, які спільно пролили свою кров за велику ідею.

Ні Андрусів, ні Рига, ні Зятьківці, ні Варшава не в силі розірвати спільноти нації. Психологія нації не рахується з договорами, які підписуються без згоди самої нації, а часом і без відома. Сили, що творять спільноту нації, не залежать від учинків не тільки окремих людей, а навіть і цілих поколінь, котрі часом звертають на манівці. Жива нація все прагнутиме об'єднання всіх своїх членів у один спільний організм. У боротьбі за самостійність проти своєї нації стануть тільки ренегати, а таких в Українській Галицькій Армії не було. Тому «галицькі частини ніяких ворожих кроків проти нас не робили».

Уже п'ятнадцятого грудня 1919 року в м. Липівці починаються напівофіційні переговори представників обох українських армій про об'єднання під одним командуванням. Бажання боротися спільно за спільний національний ідеал було надто велике. А 24 груаля 1919 року в м. Вінниці вже був підписаний формальний договір між обома арміями про злуку. З боку дніпрянів цей договір підписали полковник Никонів, полковник Вишневський, четар Всремієнко і четар Макаренко. З боку галичан — отаман Лисняк й четар Паліїв. Військо без великого зусилля усувало зі свого шляху те сміття, що мало ділити нас на два табори. Хибна та шкідлива політика двох урядів, дніпрянського і галицького, все ж виявили безсилою для того, щоби роз'єднати військо. Обставини бойового життя часом вимагають рішень, які, на думку зовнішнього глядача, е зрадою, але ці обставини часом творять чудо.

Само собою, що всі дрібні відділи і представників окупаційної які потрапили нам до рук, наші відділи нищили в цій смузі маршу армії. У своїй боротьбі проти Росії ми не можемо керуватися законами війни, бо наш ворог не визнає нас воюючою стороною; наших полонених розстрілюють росіяни за «ізмену атєчєству». Росіяни вважали, що Українська Армія більше не існує. Українців з Галичини вони називали «австрійцями» і гадали, що галичани лобровільно, як звичайні кондотьєри, будуть собі воювати і воювати, одержуючи банкноти видання «вооружонних сіл юга Росії». Наш прорив між Козятином і Калинівкою та вихід у район Липівці був цілком несподіваним. Здивування росіян, що мостилися міцно засісти в повітах та губерніях на посадах різних губернаторів, іправників, приставів тощо, можна порівняти хіба з тим, якби в наші часи, як уже мало хто вірить в чуда, з'явився б з-під землі мертвець і почав порядкувати в хаті. Та ше й як порядкувати! На своєму шляху Українська Армія буквально змітала все, що нагадувало російська панування. Мертвець воскрає, і на «живих людей» напав жах, котрий неминуче гнав їх до вони мусили знайти собі смерть.

Випроваджаючи військові ешелони на фронт 9 грудня «Подільський губернатор», що перебував у той час у Вінниці говорив: «С украінцамі пакончєно. Сейчас у нас одін враг — большевікі, а с нім то ми справімся. Богатий край разцветьот под управлєнієм русекого правительства…» А вже 11 грудня, забравши свої манатки, утік до Одеси, щоби більше не вернутися. «Господін губернатор» мотивував свій від'їзд так: «Развє можно работать такіх условіях, когда в любой момент могут прійті к тебе в дом і зарезать в кроваті, как поросьонка…» З наближенням до Липівця усе, що було і нагадувало російську владу, частково згинуло, а частково пішло на південь, розносячи пошесть жаху.

Маючи на меті партизанську форму боротьби, ми не створили органів своєї державної влади в зайнятих армією районах. Населення на пропозицію політичних референтів організувало свої громадську самоохорону.

Зрозуміло, що ця «самоохорона» не залишалася німим свідкои боротьби. Багато росіян бажало краще потрапити до рук наш війська, ніж «самоохорони».

Жах серед росіян потрохи набирав масового характеру. Для побільшення його я послав з м. Липівця по лініях до Одеси і Катеринослава телеграму такого змісту: «16 грудня 1919 року. Усім представникам денікінської влади, усім командирам військових частин. З наказу Головного Отамана військ Української Народної Республіки я з частиною республіканських військ, прорвавши фронт, вийшов у тил Денікінської армії для об'єднання повстанців з метою остаточної ліквідації усіх адміністративних і військових установ, створених Денікіним в Україні. Військовим частинам Добровольчоївольчої Армії у дводобовий термін наказую або від'їхати на Дон або перейти на бік республіканської влади України.

Представникам Денікінської влади наказую залишити Україну. Тим, хто не виконає наказу, — смерть. Командуючий Київською групою військ отаман Тютюнник Юрко». З досвіду я знав, наскільки нервово реагує запілля на всяку несподіванку. Боячись життя, представники «єдіной недєлімой» Росії поспішали з таких місцевостей, куди ніколи не заходила Українська Армія і навіть не думала заходити.

За кілька днів ціле Правобережжя фактично залишилося без влади. Телеграма з Липівці мала вплив на хід подій. Однак головним страхіттям для росіян був напрямок нашого руху. Уже 20–21 грудня кіннота різних дивізій вийшла на лінію Ставище — Жашків — Охматів. По цьому напрямку росіяни відходили з району Києва.

Авторитет армії, що пішла на такий, з погляду теорії, божевільний крок, зростав. У договорі 24 грудня 1919 року галичани дознали Головнокомандуючим обома арміями командуючого Наддніпрянською Армією. Тоді ж представники Денікіна розшукують Український Уряд, щоб розпочати переговори про перемир'я. Не знайшовши уряду Української держави, ці представники підписують договір з отаманом Шспелем, що до того часу сидів десь у лісах біля Хмельника. Московський Совнарком теж вислав делегацію з комісаром Карисиком на чолі для переговорів з Українським Урядом… Цікавий історичний факт уряд, який фактично складався з кількох осіб і не мав ні одної ділянки території, розшукують вороги для переговорів. Український Уряд мав силу в кількох тисячах фанатично відданих національній ідеї вояків та в багатьох десятках тисяч повстанців, що, не маючи ні виробленого плану, ні наказу, били і білих, і червоних росіян. Денікін, який мав допомогу могутньої Антанти, котився у прірву під ударами сили, якою не кермував ніякий центр, а лише любов до своєї батьківщини. Червоні росіяни, посуваючись на Україну за своїми соціальними ворогами, не знали, на який би то гачок піймати свого національного ворога — українців.

Починаючи з Тарашаншини, Звенигородщини, Уманщини і далі в глиб України працювали великі повстанні організації. Посланці від них стали приходити до армії за наказами. Відповідь загалом зводилася до короткої директиви: «Відбирайте майно і зброю від ворога,