Читати книгу - "Яр"

— Был бы он еще веселее, если б немцы не подоспели, — втрутився в розмову Афіноґен. Він, здається, теж був у курсі Максимової справи.

Олег Попович пхикнув:

— Ніхто не заперечує в цьому ролі німців, тільки... навряд чи треба кожне слово починати з літери «Н».

«Зрештою, безглуздо припускати, що цей Олег Попович — запеклий комуніст, — майнуло Максимові. — Усе у світі так переплуталось і скаламутилося, що ще не швидко можна буде роздивитись».

— Ви десь працюєте? — вирішив запитати в Олега Максим. — Чи тільки приїхали?

Олег Попович відповів одним словом:

— Так.

Але чи воно стосувалося першого запитання, чи другого, було зовсім неясно, а перепитувати вдруге Максим не хотів. Коли б уважав за потрібне, цей чоловік і сам би сказав. А та його «справа», виявляється, тут. Чи, може, Попович здибав її десь-інде, в області?

Він таки спитав про це, і Попович коротко відповів:

— Я ж вам казав: у пані Ганни. Прокурор уже підготував був і вирок...

Увійшла господиня й запросила всіх до столу.

— Вибачте, по нынешним временам...

На столі в сусідній кімнаті було кілька банок консервованих бичків і горопудилася велика миска вже охололої вареної картоплі. У двох карафках стояла горілка, і Максим відзначив, що то місцевий виріб.

Олег Попович розчулено вхопився долонями за скроні:

— Ну-у! Тут не те що по «нынешним», а взагалі бенкет як у київського боярина.

Пані Ганна примружила до нього очі:

— Я знаю, Олегу, що ви людина в'їдлива, але ж нащо ви мене на кожному шагу... кроці перекривляєте? Хіба я винна, що забула українську мову? А якщо й винна, то будьте джентльменом!

Останнє речення вона вимовила з тією настирливістю гарненької паньканої дівчинки, якій багато дозволяється.

Олег Попович заходився бурхливо запевняти її, що в неї прекрасна вимова й надзвичайно чудовий голос, і вся вона — просто чарівна, і що взагалі він не мав навіть на оці передражнювати її. Усі підтримали Поповича, і знявся страшенний рейвах, а це провіщало добрий настрій. Навіть Афіноґен пожвавився й став наливати чарки.

Стіл був не дуже великий, і посідали тісненько. Ганна Базилевич примостилась на краєчку, через ріжок від Максима, після другої чи третьої чарки їхні коліна раз у раз торкалися, і від цього в хлопця йшла обертом голова. Проте господиня розшарілася й здавалась просто чарівницею. Вона співала тремким сопрано «Коло млина, коло броду два голуби нили воду», і Максим не зводив з неї очей. Потім усі гуртом затягли:

Пісня була така журлива й так брала за душу, що навіть підпилі люди повтихали. Першим по довгій паузі озвавсь Олег, але й він запропонував не веселіше:

— Я зараз заспіваю вам подільської.... Не певен, чи чули ви таку. Цій пісні щонайменше тисячу років. Жоден народ не має таких старих пісень.

І він затяг не дуже чистим, але приємним баритоном:

Запалившись, Олег почав розповідати про те, як високо цінували українську народну пісню росіяни Лев Толстой, українець Анатолій Луначарський і німець Людвіг Бетховен. Він вимовляв прізвище композитора без «х», на європейський лад, але його однаково майже ніхто не слухав, хіба що Максим. На нього Олегова пісня справила надзвичайне враження. Яка широта й яка сила! Певно, ця сила й провела пісню крізь невмолиме решето сторіч аж до нашого дня.

Люда Бабій відверто куняла, затуливши вічі рукою: вона за цілий вечір, здається, не промовила й десятка слів, хіба з господинею, коли збирали на стіл. Олег і досі доводив пріоритет українського мелосу, але його з чемности слухала тільки Ганна Базилевич, бо Афіноґен давно відійшов до вікна й, висунувшись надвір, палив свою люльку. А згодом його й зовсім не стало — так непомітно зник, що ніхто й не зоглядівся. Максим же, насилу дотримуючись рамок пристойности, не зводив очей з пані Ганни, хоч і знав, що правила ґречного тону вимагають дивитись на оповідача.

Розходились по півночі. Надворі було досить прохолодно, і Люда Бабій розбуркалася. Провести її взявсь Олег Попович, це ні в кого не викликало заперечень, та й Максим мешкав у протилежному кінці містечка.

— Вам не страшно жити так близько від яру? — запитала Ганна Базилевич, коли заходились прощатися. — Я так багато наслухалась про нього...

Але Максим не відповів. Потиснувши всім руки, він шугнув у темряву сонної вулички. Десь далеко-далеко монотонно гули літаки, багато літаків із характерним для німецьких бомбардувальників уривчастим ритмом. Цей гуркіт добре затямивсь Максимові ще від дня того бомбардування, після якого він, Максим, опинився на волі. Значить, про той випадок знають і тут?

Максимові раптом стало шкода й себе, і цього несподіваного вечора, що мав зникнути безслідно. Дійшовши до собору, Максим рвучко завернув назад. Над пофарбованим у біле парканом промайнула тінь. Він увійшов у хвіртку й мало не наткнувся на Ганну Базилевич. Їхні руки сплелися, груди її