Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

його я запамятав, був згаданий вже мною в попереднім розділі директор величезного совхозу на Сибірі Зєлєнков. Це була людина мало привітна і, що найцікавіше, сліпо віддана режимові. З усіх вязнів, що з ними прийшлось мені зустрітись у різних камерах Лубянки, він був мабуть єдиний, що старався виправдати все, що на адресу совєтського режиму падало з уст нещасних запроторених. Памятаю добре, що коли одного разу пішла в камері балачка про те, скільки людей перебувало тоді в концентраційних таборах СССР, і вязні подавали цифру каторжан від 8 до 12 міліонів, то Зєлєнков уперто твердив, що цифра засуджених на примусову працю в таборах сягає найвище 3 міліонів.

Звертав ще на себе увагу вязень Попов Василь Іванович, колишній кочегар, а тепер інженер, що закінчив свої студії в так званім роб-факу (робітничім факультеті). Колись він плавав безжурно кораблем як кочегар по Волзі і чувся коли не щасливим, то все таки назагал вдоволеним. Але звернули на нього увагу партійці і вислали вчитися до робфаку, по закінченні якого Попов став інженером. Та не довго тішився Попов своїм новим становищем інженера. йому причіпили латку якогось «шкідництва» чи чогось подібного і, не зважаючи на. безсумнівне пролетарське походження, посадили на Лубянці. Ще один доказ, що ні «пролетарське походження», ні вірна й віддана праця для режиму не є ніякою забезиекою перед усякими незбагненими «ходами» НКВД.

В камері ч. 13. застав я теж лікаря-підполковника польської армії Табідзе, що попав після розвалу Польщі у вересні 1939 р. в руки червоної армії десь на Волині разом зі своїм молоденьким сином, поручником чи підпоручиком польської армії. Вони обидва були спершу в котромусь із совєтських таборів для польських полонених старшин і звідти забрали, розлучивши з сином, Табідзе-батька на Лубянку. Причина була мабуть та, що Табідзе був уроженцем Грузії і, оженившись у 1918 р. з полькою, замешкав у Польщі, прийняв польське громадянство та став військовим лікарем. Як можна було здогадуватися, Табідзе переслухували менше про відносини в польській армії, зате багато про грузинську еміграцію в Польщі та її організації, чим НКВД сильно цікавилось.

В цій же камері пізнав я ще молодого високого грузина Мочеворіяні, що любив палко свій нарід, як зрештою всі грузини, та виявляв не тільки високу національну свідомість, але й національну гордість. За що запроторили його на Лубянку, ми в камері не знали.

Але найцікавішим вязнем у камері ч. 13. був колишній редактор «Ленінградської Правди» Левітт (?), високоінтелігентний жид, що побув з нами всього кілька тижнів, після чого його кудись забрали. Привезли його до нас з ленінградської тюрми, де він просидів уже довгі-довгі місяці. Хоч був ще досить молодий (мав тоді 37 років), виглядав бодай на 50, тим більше, що носив довжезну бороду. На превелике згіршення Зєлєнкова, він розповідав нам усім досить отверто і сміливо різні пікантні історії з підсоветського життя, зокрема про те, що діялося в Ленінграді після вбивства Кірова в 1934 р. Не скривав і того, що після стільки всяких «чисток» виарештовано тоді ж у Ленінграді ще тисячі невинних людей, а десятки, а то й сотні тисяч вивезено звідти далеко на схід або на північ. Так совєтська влада використала це таємниче убивство, щоб розправитись не тільки зі своїми противниками, але й із т. зв. «потенціяльними ворогами», в їх числі навіть з тими, що служили колись у панів (колишні лакеї, покоївки і т. д.). Факт виарештування в Ленінграді після убивства Кірова кількох сотень тисяч його мешканців впродовж кількох місяців підтверджували пізніше й інші вязні.

Той Левітт (?), що мав такий гострий язик і мужність говорити про внутрішні відносини в СССР, зокрема ж про методи слідства НКВД, не звертав зовсім уваги на оригінальну приповідку, поширену тоді в цілому СССР: Язик це найбільший ворог людини, а мовчанка це перша умова життя взагалі. Це коштувало його, здається, дорого, бо мав серед вязнів камери ч. 13. не тільки найвищий тюремний стаж (сидів у слідстві понад 30 місяців), але й вертався майже по кожному переслуханні то з обірваними ґудзиками, то навіть з покритими синяками ногами… Такі методи слідства застосовував до нього на Лубянці — характеристична річ! якийсь слідчий жид, на побої якого Левітт (?) жалувався перед нами кількома наворотами.

Що закидали йому слідчі, ми не знали. Виглядало, що звязок з троцькістами, але щось певне про це годі сказати, бо Левітт (?), що любив так багато говорити і не рахувався зі словами, про свою справу мовчав як заклятий.

Для мене особисто наймилішим вязнем у камері ч. 13. був сільський хлопчина Михайло Бабенчук, син Стефана, що прибув до нас по різних пригодах безпосередньо з волі, і то з тсрену німецької окупації. Як Бабенчук оповідав, походив він з українсько-польського села на Холмщині, що було віддалене 40 км. від тодішньої границі над Бугом, яка відмежовувала терени, що ними поділилися недавно обидва окупанти: Німеччина і СССР. Батьки Бабенчука належали до найбідніших у селі: мали всього 1 морг землі і хату, тому він був примушений ходити на заробітки до багатших господарів, як денний робітник. Таких бідняків, як він, було в селі більше. І от коли німці стали набирати на працю до Німеччини чимраз більше сільських хлопців та дівчат із зайнятих ними теренів на Сході, прийшла черга й на село, в якому жив Бабенчук. Хлопці не дуже то мали охоту їхати на працю до німця, тим більше, що про великі можливості для праці й заробітків у Совєтськім Союзі ходили в селі фантастичні чутки ще з часів польських, а тепер такі чутки ще скріпились. Тоді то молоді хлопці порадились і рішили вислати найрозумнішого з них, Михайла Бабенчука, на звідипи на Схід за Буг. Він мав там розглянутись і провірити заробіткові можливості та з тим до кількох тижнів вернутись назад у село. Якщо ті можливості — казав він — були б відповідали його товаришам-односельчанам, тоді на працю до Сов. Союзу мало їх вибратись кількадесять.

Не прочуваючи нічого злого, йибрався Бабенчук в дорогу. До кордону прийшов легко і пройшов Буг у білий день без труду. Та як тільки опинився по другому боці, виросли перед ним наче зпід землі прикордонні енкаведисти («поґранічнікі») і, схопивши, повели до своєї команди. Вже там його серед штовханців і побоїв докладно зревідували, а не знайшовши нічого підозрілого, передали в інші руки — до тюрми в недалекому містечку. Там