Читати книгу - "Тарас. Повернення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Мостовський, що теж стояв під верхнім помостом вежі, спершу навіть і не розпізнав, що до юрмовиська з кийками, труною і лафетом летить саме Тарас. А коли зрозумів, що то він, помчав щодуху за ним. Мацей ледве його вловив, коли той уже майже добіг до плацу. Гукати Шевченка було небезпечно. Тому, порівнявшись із ним, він рвонув його за рукав мундира. Тараса шарпнуло на бігу, і він упав у кущ караґану, який одразу ж роздер йому руку та щоку. Цього він не помітив. І Мостовський, який так само гепнувся слідом за ним у ті ж зарості з гостряків і так само обдерся, не відчув болю. І навіть тоді, коли Тарас кусав Мацея за руку, якою він затуляв йому писка, йому так само не боліло…
Якоїсь митті Тарасові здалося, що Бурков помітив його. Бо Івана вже підвели й поставили знову на коліна. Але насправді Іван зорив пекучими від сліз очима на небо. З відомої тільки йому далини до нього пливла біло-рожева гігантська зграя фламінго.
Мацей переміг. Підняв Шевченка і поволік його геть, усе стискаючи долонею йому вуста. Проте Тарас уже не кричав. Стерявся. Притих.
Проходячи повз вежу, вони й не помітили, що її дерев’яна конструкція похитується і раз за разом стугонить від ударів шаблі Обрядіна об дошки верхнього помосту. Один зі стойщиків, що чипів біля стовпа, побачив крізь щілини в помості Серафиму, яка розтяглася навкарачках із задертою спідницею. Над нею у щілині ритмічно показувася налитий кров’ю хтивий видок Обрядіна. І, щоб не втрапити в халепу, стойщик про всяк випадок відійшов від вежі подалі.
Халазія тим часом на плацу продовжувалася. Бурков ще пройшов кілька кроків і знову знепритомнів. Косарєв, який стояв на віддалі поряд з Усковим, уперше подивився співчутливо на побитого в калюжі крові денщика.
— Господин Никольский! Посмотри, жив ли Бурков!.. — наказав капітан.
Лікар із саквояжем хутко заскочив в алею поміж солдатів і побіг по колу. Нахилився над денщиком. Відкрив повіку. І гучно оголосив:
— Жив! Но ходить не может!
Плац застиг. Барабани вщухли. І сонце поступово закривалося хмарою фламінго. Птахи летіли повільно, спиняючи крилами час… укриваючи натовп рухливими тінями…
Їхня поява спантеличила Косарєва. І якби не гордовитий профіль незворушного Ускова, то, може б, капітан і змилостивився над Бурковим і віддав команду: «Долой шпицрутены! Буркова в лазарет!» Але погордливість коменданта завадила йому так учинити. І він скомандував:
— На гроб денщика! Лицом вниз!
Пастушок, Расєвич і фурлейти кинулися виконувати його наказ. Поки Буркова підіймали, Косарєв нахилився якомога ближче до Ускова і зловтішно спитав:
— Ну что, есть разница, шесть тысяч шпицов аль тыща?
Комендант не відповів. Йому було соромно. І він як міг це приховував. Тільки чомусь ноги в колінах йому вгиналися.
Расєвич випадково вхопив денщика за рану в плечі. Бурков скринкув, отямився, сам звівся на рівні, обхопив багнет рушниці прив’язаними руками, повернувся спиною до гробу. Подивився на небо. Тінь лягала на землю. Над ним тихо пролітали тисячі фламінго.
— Хай ви будете прокляті, — так само тихо сказав Іван і встромив у живіт собі багнет, притягаючи до себе спільно з рушницею Расєвича і Пастушка…
Іван мить-другу дивився на фламінго. І разом із затиханням стукоту серця помахи їхніх крил поступово угавали в його свідомості. Обличчя його проясніло. І він упав на жорствяний плац, наче ліг на м’яку перину. Ноги в запилюжених чоботах розступилися. До шиї Буркова потяглася рука лікаря Нікольського. Нащупала жилу. Відкрила згасаюче око. І поплескала мертвого Івана по голові.
За ними котилася хвиля людського ревища. Нагорі ґелґотало небо. То кричали роз’ярені від людського ревіння десятки тисяч фламінго. Вони клекотіли, як кров у розрізаному горлі, і заливали червоним вогнем свого пір’я небосхил. А Мостовський і Шевченко тікали від них пекучими піщаниками, строкатими глинами, білим сяйвом покладів крейди у прямовисних променях сонця. Вони ковзалися і падали, і мчали вгору хвилястими закрутами, підлітаючи на гребенях застиглих вапнякових порід, переплигуючи з маківки на маківку, падаючи, знову підводячись і показуючи потилицю крику й вогню, що випалював їм мозок.
Пригнічені, бігли вони доти, доки лілейна білизнá не пронизала їх наскрізь. Довкола розсипáлися хвилями білі скелі. І вони опинилися на найвищому їхньому гребені. За ними далеко внизу вирував надвечірній Каспій. Розжарені вихори повітря тяглися гігантськими пасмами з парою вгору, неначе напували грізних богів. А перед ними, скільки сягало око, аж до самого серця Мангистау простелялося довжелезне плато з крейдяних, чистих як сніг скель.
— Прірва, — сказав Шевченко і спинив перед себе Мостовського.
Мацей поглянув під ноги. Ще крок — і він би впав у білу нескінченність. Крейдяні скелі спадали карнизами в гігантську ущелину, по дну якої колись протікала ріка.
Згори несподівано спала і пролетіла перед ними рожева пір’їна. Вона покружляла і поринула далі в прірву. І Шевченко раптом застогнав і, недовго думаючи, плигнув за нею. Мацей тільки й встиг сказати:
— От дурний!
Але Тарас не впав, а приземлився на білий карниз, на два-три метри нижче того плато, яким
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарас. Повернення», після закриття браузера.