Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я поставив томик на місце і повільно підійшов до акваріума. Червоні рибки з довгими звисаючими хвостами хаотично рухалися у всіх напрямках. Загалом я був реалістом і визнавати існування якоїсь чортівні не мав наміру.
Єдине, що я можу визнати — це факт збігу моїх слів зі словами цього героя. Але що це означає? Очевидно, не більше, ніж геніальне відчуття якогось архетипу талановитим письменником. Якщо подумати глибоко, то людські ситуації і пов’язані з ними емоції типові, їх можна звести до невеликої кількості загальнолюдських ситуацій та емоцій. Будь-яка мого типу людина, на моєму місці, почувши від людини, яка настільки глибоко думає і відчуває, заяву, що люди не гідні її творів, скаже, що люди теж бувають різні, серед них є й такі, в кому живе спрага вирватися за межі суєти, у світ великих і чистих почуттів. І в такому випадку — не варто дивуватися, що, як і будь-хто, я повторив ці слова.
Трохи заспокоївшись, я попрямував до виходу. Я відчинив двері і опинився в напівтемному коридорі. І тут зі мною сталося те, у що ви маєте право не вірити. Я сам ніколи в це не повірив би, якби це не трапилось зі мною особисто, якби мене до цього часу не турбувало розтягнення сухожилля, яке я отримав, впавши у той жахливий підвал в самому кінці коридору. Звичайно, я впевнений, що цей дивак, залишивши мене (або його дружина), навмисне відчинив двері до підвалу, щоб все відбулося згідно написаного. І головне — я не міг не звалитися. По-перше, тому що був дуже збуджений і ні про який підвал більше не думав, вважаючи вже такого роду збіги неможливими. А по-друге — кінець коридору тонув у цілковитій темряві і будь-хто на моєму місці, хто не підозрював, що прямо під коридором можуть бути такі підвали, звалився б у цю приготовану для нього діру.
Втім, мені важко допустити, що в одній людині можуть співіснувати така чиста душа і така жага містифікацій, яка не зважає навіть на можливі наслідки для жертви... Звичайно, чорт забирай, розбитися на смерть я жодним чином не міг, тому що до підвалу вели вниз сходинки, я звалився не просто в безодню, а впав на східці. Але ж ногу зламати міг запросто: до речі, в цій його чортовій повісті герой ламає ногу. Із закритим переломом він видряпується на світ божий і дає драла. У цьому місці, читаючи повість, я чув якийсь сатанинський сміх цього великого людинолюба і гуманіста. Це як зрозуміти? Чи йому потрібно було самому собі довести, що в його житті є таємниця, що його доля і доля людей, які доторкнулися до нього, пов’язані з якоюсь таємницею і фатумом? Можливо, йому потрібно було це відчуття, щоби продовжувати ефективно творити в повній невідомості? На щось же він мав спиратися в цьому своєму закапелку.
Коротше, я тоді не дуже про це розмірковував, звалившись у підвал. Чортихаючись і проклинаючи все на світі, виліз з горем пополам назовні, дошкандибав до вхідних дверей і відчинив їх. В очі вдарило яскраве літнє сонце: і я відразу прийшов до тями, послав до біса весь сьогоднішній день і цього божевільного заодно з ним.
Що далі я відходив від будинку з парканом, то світлішим і зрозумілішим ставав світ, то більш чужим, не моїм здавалося мені все, що я відчув і побачив всередині цього темного (тільки тепер я усвідомив, що там було жахливо темно) житла, котре дихало своїми власними випарами. Звичайно — є своє задоволення в тому, щоби залізти в свою шкаралупу, як равлик, і дихати тим, що ти видихаєш. Є в цьому своя глибина. Але що стосується мене, то я вважаю за краще, щоби повітря, видихнуте моїми легенями, йшло, не повертаючись, у світ, розчинялося в безкрайньому просторі. І щоб кожен наступний ковток був чистим киснем, який надходить до мене ЗЗОВНІ, а не моїм власним видихом. Я навіть пам’ятаю, як очікуючи таксі, з ностальгією подумав про свій світлий кабінет у моїй чотирикімнатній квартирі, про любий серцю яскравий різнобарвний дизайн, ламані лінії стіни і мого письмового столу. Мені так захотілося опинитися серед скла, сталі та пластику, які завжди породжували в мені бадьорість, бажання діяти, безпричинну радість життя. Я навіть згадав тоді, на зупинці, своє виїдене з одного боку крісло-кулю, крісло-яйце, що поверталося навколо осі — в яке я любив опускатися для відпочинку, для повільного смакування кави з чарочкою коньяку. Ні, в ту мить, на зупинці, я був ворогом цього письменника, його задушливого динозаврячого гнізда. Я відчував себе вищим, світлішим, сильнішим за нього, дивного жучка, що закопався у своєму житті і в своїх паперах. І що це взагалі за втіха — будувати якесь химерне, несхоже життя, бути «людиною з дивацтвами». І чому потрібно відчувати себе неповноцінним, якщо в тобі немає дивацтв, якщо ти нормальна людина: живеш, дихаєш, їси, радієш сонцю.
Так думав я, так відчував я тоді на зупинці. Але минуло кілька тижнів, місяців, а я, всупереч своєму бажанню, не міг забути цю пригоду, цього Герберта-Івана, який сховався від світу і від слави, аби, створивши собі ширму, без сенсу за цією ширмою творити. Бо який в тому сенс — творити, продукувати щось для самого себе, вдихати видихнуте тобою ж, чманіти в цьому кисневому голодуванні. Чи не вигадав він навмисне собі цю голодовку? Якби підпустив до себе кілька разів настирливих кореспондентів, та хоча б мене з моєю відеокамерою, — киснева голодовка, мабуть, скінчилася б: він би вийшов на світ божий, на подіум, ним би, напевно, зацікавилися. Перекочовували б ці його томики з його полиці на полиці тисяч, якщо не мільйонів полиць. Він став би кимось для суспільства — нехай не таким знаменитим, як актор чи президент, але все ж кимось. Він почав би дихати на повні груди: зрештою — купив би собі пристойну дачу на морі, яхту. Але він замкнувся в цій
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.