Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

Прадель поводився стримано, так, як і мають поводитися міцні духом у найскладніших ситуаціях. Але він таки страшенно переживав. На жаль, Жарден-Больйо ще не мав відповіді на основне питання, тож усмішка зникла з його зблідлого обличчя.

— Невідомо...

Прадель відвів погляд (це означало, що розмову закінчено). Жарден-Больйо, зробивши вигляд, що упізнав якогось відвідувача жокей-клубу, пішов у другий кінець просторого залу. Прадель спостерігав, як він віддалявся, і помітив, що той носить високі закаблуки. Якби не комплекс коротуна, через який він не мав необхідної холоднокровності, він міг би бути корисним, бо був розумним. Але Прадель залучив його до свого проекту не через це. Жарден-Больйо мав дві переваги: батька-депутата і бідну наречену (бо хто би спокусився на такого куцака). Наречена, з якою Жарден-Больйо збирався одружитися через кілька місяців, була дуже мила темноволоса дівчина з гарними вустами. Коли їх познайомили, Праделеві здалося, що вона потай страждає від майбутнього мезальянсу, який дискредитував її красу. Це була жінка, яка потребувала компенсації. Тому, спостерігаючи за нею у вітальні Жарден-Больйо, його досвідчене щодо жінок і коней око помітило: якщо добре за неї взятися, то вона не буде весілля чекати.

Прадель повернувся до споглядання бокалу з коньяком, вже всоте обдумуючи свою стратегію.

Для виготовлення такої кількості домовин потрібно домовлятися з численними спеціалізованими підприємствами (що було категорично заборонено в державному контракті). Але якщо все проходитиме гладко, ніхто тим особливо і перейматися не буде. Бо всі зацікавлені в тому, щоб закрити на це очі. Всі сходилися на одному: важливо організувати кілька великих впорядкованих кладовищ, які кожному допомогли би позбутись тяжких спогадів про цю війну.

А Прадель, окрім того, отримає право випити келих найдорожчого коньяку. Та хоч би й закукурікав на весь салон у жокей-клубі — ніхто й слова не скаже.

Поглинутий своїми думками, він не помітив, як зайшов його тесть. Запала особлива тиша — раптова і всепоглинаюча, майже трепетна, наче при появі архієпископа в соборі. Коли він зрозумів причину, було вже пізно. Залишатися в такій недбалій позі при появі старого було нехтуванням субординації — і це йому не пробачать. З іншого боку, якби він був надто запобігливим, то визнав би перед усіма свою другосортність. Отож вибір був — між двома діткливими варіантами. Прадель вибрав приниження (бо воно здалося менш збитковим, аніж зухвалість). Якомога недбаліше він висунувся наперед, змітаючи з плеча невидиму порошинку. Права нога ковзнула на підлогу, він вирівнявся у кріслі, щоб краще виглядати, і подумки записав цю деталь у список запланованих реваншів.

Повільним та поважним кроком зайшов у зал жокей-клубу пан Перікур. Він зробив вигляд, що не помітив поведінки свого зятя, і записав цю обставину у список боргів, які треба буде отримати. Він пройшов поміж столами, як милостивий монарх, поблажливо подаючи руку мимохідь то одному, то другому, звертаючись до присутніх на ім’я з гідністю венеціанського дожа та легким натяком на гумор: «доброго дня, любий друже Буланже», «о, і ви тут, Фрап’є?», «добривечір, Годаре», «не вірю своїм очам, це ви Паламеде Шавіньї?». А коли наблизився до Анрі, то лише мовчки відвів очі, як той сфінкс, і спокійно продовжив свій шлях по залу аж до каміна, де надто демонстративно простягнув руки до вогню із видимим задоволенням.

Коли він обернувся, то побачив свого зятя вже зі спини. Поза була вибрана стратегічно. Певно, було досить незручно, коли тебе оглядають отак ззаду. Якщо поспостерігати за ними обома збоку, то це виглядало, як початок захопливої шахової гри, де обидвоє чоловіків випробовують сили один одного.

Почуття спокійної, якоїсь вистояної відрази виникло поміж ними спонтанно. І обіцяла вона довготривалу ненависть. Перікур миттєво відчув у Праделі покидька, але він не міг встояти перед захопленням Мадлен. Ніхто не наважувався сказати про це вголос, та достатньо було якусь мить на них подивитися, щоб зрозуміти, що Анрі для неї — бажаний здобуток. Вона не могла стриматися, бо шалено прагла цього красунчика.

Пан Перікур любив свою доньку (по-своєму, звичайно, не надто демонстративно). Він був би щасливим, якби щасливою була вона. Але ж не зв’язавшись з отим Анрі д’Олней-Праделем! Зі своїм багатющим посагом Мадлен Перікур була завидною нареченою, хоч і не такою вже красунею. Вона — недурна, легка на підйом, як і її покійна мати, з твердим характером, її нелегко було спокусити. До війни вона вміло відшивала амбітних жевжиків, які вважали її пересічною на вроду, але засипали щедрими компліментами. У неї був досить простий, але дієвий спосіб відмовляти. Їй багато разів пропонували заміжжя, це жінці додає певності, можливо, сумнівної, бо їй уже було двадцять п’ять на початку війни і тридцять тоді, коли вона дізналася про смерть свого юного брата. В цьому болючому траурі вона, мабуть, і почала старіти. Можливо, цим можна все пояснити. Вона познайомилася з Анрі д’Олней-Праделем у березні, а вже в липні вийшла за нього заміж.

Чоловіки не розуміли, що в цьому Анрі такого незвичайного, щоб отак поспішати. Певна річ, він — показний, але щоб отак... То чоловіки. Бо жінки чудово все розуміли. Жінки насамперед бачили вроду — хвилясте волосся, ясні очі, широкі плечі (а шкіра, о Господи... Вони чудово розуміли, чим спокусилася Мадлен і чим вона так зачарована).

Пан Перікур не заперечував, знаючи, що в цій борні його поразка визначена наперед. Йому лише вдалося розумно «окреслити межі» (себто йшлося про шлюбний контракт). Мадлен нічого не могла сказати. А от красунчик зять, навпаки, не був у захопленні від контракту, складеного сімейним нотаріусом. Чоловіки мовчки обмінялися поглядами. Розумне рішення: Мадлен залишалася єдиною власницею майна, отриманого до весілля. Вона чудово розуміла підо­зріливість свого батька щодо Анрі, для якого контракт був спокусливим, але небезпечним випробуванням. З таким багатством обережність стає другою натурою. Нареченому вона з усміхом пояснила, що це нічого не міняє. А от Прадель розумів, що це міняє все.

Спочатку він