Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

почувався обдуреним (надто убога компенсація за свої зусилля). У житті багатьох його друзів шлюб усе вирішував. Інколи цього важко було досягти, вони казали, що треба постійно шукати підходів. Але коли нарешті мети досягнеш — будеш купатися, як сир у маслі. Проте для нього весілля нічого не змінило. Соціальний статус — авжеж, тут нічого не скажеш, з нього він кори­стався по-королівськи. Анрі був незаможним, але жити завжди любив на широку ногу. З власних коштів він відразу витратив близько ста тисяч франків на ремонт сімейної резиденції (але там треба було стільки всього зробити, що гроші зникали, як у бездон­ному колодязі).

Анрі не вдавалось поки що розбагатіти. Але ще не все втрачено. Насамперед тому, що завдяки шлюбу він покінчив зі справою про висоту 113, яка його таки гнітила. Навіть якби вона й випливла (як це іноді буває з давніми, здавалося б, забутими справами), він уже нічим не ризикував, бо тепер — багатий (принаймні так виглядає) і належить до впливової, престижної родини. Одруження з Мадлен Перікур означало для нього майже недоторканність.

А ще він отримав неабияку вигоду — низку родинних контактів. Тепер він — зять Марселя Перікура, близький друг Дешанеля, товариш Пуанкаре, Доде і багатьох інших. Він був дуже задоволений першими результатами своїх інвестицій. Через кілька місяців він зможе дивитися своєму тестеві в очі прямо — він спить з його донькою, приліпився до його зв’язків. Мине якихось три роки, і він ще помпезніше розлягатиметься в жокей-клубі (а місце старигана буде в курилці).

Пан Перікур знав про способи збагачення свого зятя. Безсумнівно, молодик він метикований і, будучи головою трьох картелів, за кілька місяців вже заробив чистоганом майже мільйон. З цього боку такий примітний тип дуже відповідав потребам часу. Але пану Перікуру такий успіх здавався підозрілим, надто стрімким і ризикованим.

Довкола впливового Перікура зібрався цілий почет (з-поміж них — переважно клієнти, багатство завжди супроводжується придворними).

Анрі спостерігав за своїм тестем під час його роботи. Він ретельно вчився. Старий краб, безперечно, знав свою справу. Але з якою самовпевненістю він роздає зауваження, доручення, рекомендації! Його оточення сприймає його пораду як наказ, а застереження — як заборону. (Це — людина, на яку краще не ображатися, коли він тобі у чомусь відмовляє, бо він може забрати у вас і те, що вам ще залишилося.)

У цю хвилину в залу нарешті зайшов Лябурден, стискаючи в руці свій великий носовичок. Анрі зітхнув із полегшенням, і, перехиливши до дна келих дорогого коньяку, підвівся, схопив його за руку і потяг у сусідню кімнату. Лябурден задріботів за Праделем на своїх коротеньких ніжках, ніби він ще недосить попітнів і набігався.

Лябурден був дурнем, який прирощував свої дурощі повсякчас. Це виражалося у його набридливій нав’язливості (беззаперечний плюс у політиці). Тоді як сам він особисто був неспроможний міняти думку, а крім того, був абсолютно позбавлений уяви. Його дурість була дуже практичною штукою. Як кумедну посередність, Лябурдена можна було засунути будь-куди, а він, як та віддана безмозка худобина, робитиме все, що від нього зажадають. Подумати лишень, як це вигідно! У нього на виду читалося все: від доброзичливості й пристрасті до смачної їжі — аж до боягузтва, незначущості та приземленості. Він не міг відмовити собі у задоволенні попліткувати, кидав на всіх жінок сласні погляди (особливо на гарненьких, яких він ляскав по сідниці, як тільки вони поверталися до нього спиною). А крім того, тричі на тиждень він зазвичай заглядав до будинку розпусти. Ця репутація широко розповсюдилася поза межами району, де він був головою адміністрації. Отож з-поміж прохачок, що приходили до нього на прийом (він подовжив години прийому), завжди знаходилися одна-дві, які погоджувалися трохи затриматися в обмін на дозвіл, передачу права, підпис, штамп тощо. А йому вже відтепер не треба було ходити по борделях. І це робило Лябурдена вдоволеним життям. З повним черевом, він завжди був готовий прилаштувати до стола чиїсь апетитні сіднички. Він отримав цю посаду завдяки підтримці купки впливових людей на чолі з Марселем Перікуром.

— Вас буде призначено членом комісії з державних закупівель, — одного дня сказав йому Прадель.

Лябурден обожнював засідати у всіляких комісіях, комітетах, делегаціях (так він отримував підтвердження своєї поважності). Він навіть не сумнівався, що це призначення йшло від самого пана Перікура на прохання його зятя. Він прискіпливо записав чіткими буквами інструкції, яких мав дотримуватися. Прадель, покінчивши з розпорядженнями, ткнув пальцем в аркуш.

— А тепер негайно знищіть цей папірець... — сказав він значливо. — Чи ви хочете виставити це у вітрині магазину «Бон Марше»?

Так почалися Лябурденові перипетії. Боячись провалити якусь важливу місію, він ночами зубрив інструкції одну за одною. Але що більше він їх повторював, то сильніше заплутувався. Призначення до тієї клятої комісії стало для нього мукою.

У день засідання він зробив усе можливе й неможливе. Йому ж треба було подумати, як сказати розумні речі. Вийшов він звідти геть виснажений. Проте щасливий, бо повністю виконав місію. Вже сидячи в таксі, він все ще повторював про себе завчені фрази, як-от: «любий друже, не хочу хвалитися, але мушу сказати...».

— Скільки на Комп’єнь? — тут же перебив його думки Прадель.

Двері до кімнати ще не встигли зачинитися, як цей зверхній молодик пронизував його гострим поглядом, не дозволяючи слова сказати.

Лябурден збирався будь-що почути, тільки не таке. Отже, він знову не все обдумав, як завжди... і т. п.

— Ну... ну...

— Скільки? — прогримів над ним голос Праделя.

Лябурден не знав. Комп’єнь... Він запхав носовичка, понишпорив у кишенях, знайшов учетверо складені аркуші, на яких записав результати своїх розумових потуг.

— Комп’єнь... — затнувся він. — Зараз подивимося...

Прадель не міг дочекатися. Він вирвав у нього з рук аркуш і відійшов на кілька кроків, не відриваючи погляду від цифр. Вісімнадцять тисяч на Комп’єнь, п’ять тисяч — на замовлення керівництва з Ліона, понад шість тисяч — для площі в Кольмарі, вісім тисяч — на замовлення