Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

товариство, слухає музику, коли грає хтось із жінчиних приятелів, читає книжки й тішиться розважливою розмовою. Геть глибоко — й не дістати — заховалась у цьому пісному й кістлявому громадянинові демонічна пристрасть до азартної політичної гри, до напруг і небезпек гри в світову історію. Найменше про це знають сусіди, вбачаючи в ньому лише поштивого управителя, доброго батька родини, дбайливого чоловіка. Ніхто, не знаючи його тут по службі, навіть не здогадувавсь, що за такою погідною мовчазністю дедалі грізніше напирає і рветься застояна пристрасть.

Бо ж у влади погляд Медузи. Хто бодай раз побачив її лице, вже ніколи не відводить очей, навік очамрілий і зачарований. Хто бодай раз зазнав п’янкого шалу владарювати й урядувати, вже ніколи не зречеться його. Ось прогляньте світову історію, пошукайте прикладів добровільного зречення — крім Сулли і Карла V, серед тисяч і десятків тисяч постатей навряд чи можна знайти десяток, що з удоволеним серцем і при ясному розумі зреклися злочинної втіхи гратися долею мільйонів. Ні на мить, однаково, що гравець із грою, пияк із горілкою, браконьєр з дичиною, Фуше не може розлучитися з політикою. Спокій його вимучує, і коли він з погідною, добре поставленою байдужістю, мов той Цінціннат, удає, що береться до плуга, йому сіпаються нерви і сверблять долоні знов ухопитися за політичні карти. Хоч і відставлений від служби, самохіть він далі провадить поліційну роботу; щоб перо не втратило вправності й самому не піти цілком у забуття, щотижня надсилає першому консулові таємні повідомлення. Цим тішиться його інтриґанський дух, знаходить бодай якусь роботу для себе, та аж ніяк не вдовольняється; покинувши нібито все, Фуше насправді гарячково вичікує, щоб знов ухопитися за віжки, відчувати владу над людьми, владу над історією, владу передусім!

З багатьох ознак Бонапарт помічає дедалі дужче нетерпіння Фуше, та вдає, ніби недобачає. Тримаючи такого надзвичайно розумного й роботящого чимдалі від себе, він залишає його в сутіні, бо, відколи дізналися про нездоланну самоволю цього потайного чоловіка, вже ні­хто не бере Фуше на службу: адже, власне, не вона йому потрібна й занадто він нею надуживає. Консул засвідчує йому всіляку прихильність, залучає до найрізноманітніших справунків, дякує за добру інформацію, повсякчас запрошує в коронну раду, а насамперед дає прислужитись і збагатитись — аби той сидів і не рипався. Лише на одне він затято не погоджується: знову надати Фуше посаду й відновити Міністерство поліції. Поки Бонапарт сильний, поки не скоїв жодної помилки, йому зовсім не потрібен такий тямущий і занадто розумний служник.

На щастя Фуше, Бонапарт таки скоїв помилку, найзначущішу й найнепрощеннішу для історії. Його вже не задовольняло бути просто собі Бонапартом, йому не досить мати певність у собі й тішитися тріумфом власної винятковості, а заманулося ще й тьмавого полиску леґітимності, пишнотливого титулу. Нікого не боячись завдяки своїй силі й могутній особистості, він здригнувся перед тінями минувшини, перед хиренним німбом вигнаних Бурбонів. Отож послухав Талейранових намов і, зламавши людські права, наказав жандармам схопити на нейтральній території герцоґа Енґієнського й розстріляв його — про що Фуше сказав славетні слова: «Це гірше, ніж злочин, це була помилка». Страта утворила навколо Бонапарта порожнечу страху й розгубленості, спротиву і ненависті. Незабаром йому вже видалося слушним знову віддатися під нагляд тисячоокого Аргуса — під захист поліції.

Та й потім — і це найголовніше: 1804 року консулові знову був потрібен промітний і безоглядний помічник, щоб зіп’ятись найвище. Те, що два роки тому маячіло перед ним найвищим честолюбним осягненням, — довічне консульство — вже потьмяніло в маєві дальших успіхів і неперервного поривання вгору. Він уже хоче бути не про­сто першим громадянином серед решти громадян, а паном і володарем над підданими, йому запраглося охолодити гаряче чоло золотим обручиком імператорської корони. Та хто прагне стати Цезарем, той потребує собі Антонія, і хоча Фуше довго грав роль Брута (перед тим навіть Катіліни), проте, зголоднівши за два роки політичного посту, дає наздогад, що цілком готовий виловити з сенатського баговиння імператорську корону. За наживку для гачка правлять гроші й щедрі обіцянки — і світові довелося побачити щось нечуване: колишній голова якобінського клубу, а нині його світлість у сенатських кулуарах обмінюється підозрілими потисками рук і доти потискує й нашіптує, що зрештою кілька догідливих візантійців подали пропозицію, мовляв, народ хоче «так учинити, щоб назавжди розбити надії заколотників, забезпечивши й після смерті проводиря сталість урядування». Якщо з цих слів струсити сухозлітку, ядром залишиться намір перетворити дожиттєве консульство Бонапарта на спадкове імператорство Наполеона. І мабуть, з-під пера Фуше (що однаково добре пише і єлеєм, і кров’ю) вийшла ота по-собачому віддана петиція Сенату, де Бонапарта впрохували «завершити діло, обезсмертивши його». Мало хто завзятіше копав яму, щоб до решти поховати Республіку, ніж Жозеф Фуше з Нанта, — екс-депутат Конвенту, екс-президент якобінського клубу, «Mitrailleur de Lyon», борець проти тиранів і колишній найреспубліканніший республіканець.

Винагорода не забарилася. Як перше громадянин консул Бонапарт громадянина Жозефа Фуше, так і 1804 року його величність імператор Наполеон після двох золотодайних років вигнання знову призначив міністром його світлість пана сенатора Фуше. Вп’яте складає Жозеф Фуше присягу на вірність — першу він давав ще колись урядові короля, другу — Республіці, третю — Директорії, четверту — консульству. Та Фуше тільки сорок п’ять років — бо­зна ще скільки того часу зосталося йому для нових присяг, нової вірності і невірності! Відпочивши, він знову поринає в улюблену здавна стихію вітру і хвиль, присягою ніби зв’язаний з новим імператором, проте залишаючись вірним тільки власній непогамовній пристрасті.

Десять років на сцені світової історії, чи, радше, на задній сцені стоять одна проти одної дві постаті — Наполеона й Фуше, — пов’язані долею всупереч взаємному інтуїтивному спротиву. Наполеон не любить Фуше, а Фуше не любить Наполеона — сповнені прихованої неприязні, вони служать один одному, притягуючись, мов два протилежні полюси. Фуше достоту знає, що в найближчі десятиліття світ не зродить іще одного такого потужного генія, отже, цьому генієві варто служити. Наполеон своєю чергою знає, що ніде не знайде такого блискавичного розуміння, ніж у тому тверезому, ясному й виразному шпигунському по­гляді, де все, мов у дзеркалі, відбите; ніж у того роботящого, однаково прихильного до зла і добра політичного таланту, якому, аби