Читати книгу - "Їсти. Потреба, бажання, одержимість"

Газета «la Repubblica» від 9 березня 2007 року присвятила цілу сторінку промові президента Італії Джорджо Наполітано з приводу присвоєння Елені Мірольйо (торгова марка Elena Mirò) титулу Кавалера праці з таким обґрунтуванням: «За внесок у розвиток і популяризацію одягу великих розмірів і сприяння позбавленню жінок від надто обмеженої естетичної моделі краси». Сторінка мала заголовок: «Наполітано: зупиньмо надмірну худорбу за будь-яку ціну». Та промова викликала у публіки одноголосне схвалення. На церемонії присвоєння титулу була присутня і міністр із питань культурної спадщини та культурних заходів Джованна Меландрі. Кілька днів потому вийшла її книжка (яку вона написала у співпраці з Бенедеттою Сіллі) «Як вішак: дівчата, мода, харчування» (Come un chiodo: le ragazze, moda, l’alimentazione[165]). У ній згадувався «Маніфест саморегулювання італійської моди проти анорексії», підписаний 22 грудня 2006 року: «Домовленість, досягнута між урядом і світом моди щодо часткових, але важливих сумісних зусиль проти таких захворювань, як анорексія, булімія, які дедалі поширюються серед представників молодого покоління».

У газеті «la Repubblica» від 14 червня 2009 року повідомлялося, що Александра Шульман, директорка британського видавництва журналу «Vogue», надіслала на адресу найвідоміших дизайнерів моди листа з протестом, вимагаючи, аби вони припинили виробляти винятково такий одяг, який може одягти лише жінка на крайній стадії анорексії. У цьому листі вона також чи не вперше визнала, що деякі журнали мод вдавалися до використання відповідних програм для внесення змін у світлини, щоб моделі видавалися дещо повнішими, а не худішими.

Дуже зворушливо написала на цю тему італійська журналістка та письменниця Рената Молхо:

«В одязі чи без нього — однаково: худесенькі, тендітні, видовжені та напівпрозорі. Здається, що вони — прибульці з якоїсь іншої планети, де немає сили тяжіння, де все легесеньке та гарне, абстрактне та безтілесне, немов морська піна... Одяг виглядає бездоганно, якщо не натикається на форми, оживає з кожним рухом, але не спотворюється зморшками через якісь перепони, коли вільно сходить донизу по незрілих грудях, по сідницях, які є лише подобою сідниць. Це та візуальна одержимість, що пов’язана з худобою, яка призводить до повної відмови від тілесного»[166].

Тоді здавалося, що ситуація змінюється і можна дивитися на неї з оптимізмом. Навіть мер Мілана Летиція Моратті висловилася на її підтримку. У Ренати Молхо були всі підстави вважати, що нарешті вдалося «збурити непорушну гладкість суспільної свідомості й викликати хвилю відповідної реакції». Здавалося (такою був її висновок), ще «серед прожекторів сяючого світу моди» нарешті з’явився «привид етичної проблеми».

Навіть ті, хто не погодився зі суворим, трагічним вироком Твіґґі, змушені були визнати, що тоді йшлося лишень про привид. 21 вересня 2010 року побачила світ стаття, в якій говорилося, що, незважаючи на нескінченні балачки щодо необхідності боротьби з анорексією та популяризування округлих і пишних форм жіночого тіла, «вперті жінки, на яких бездоганно сидить одяг 40 розміру, остаточно повернулись у моду»[167]. Слово «остаточно» історики закликають використовувати з певною пересторогою. Але достатньо відвідати сайт www.pinko.it, щоб відразу ж переконатись у тому, що не так легко позбавитися образу так званої дівчини-вішака, або дівчини-очеретинки, або анорексичної моделі (якими до того ж рясніли газетні шпальти у серпні 2010 року).

Протягом останніх десятиліть сила-силенна філософів, антропологів, психоаналітиків і психіатрів тільки те й робить, що наполегливо нагадує широкому загалові про згубні наслідки, до яких може призвести образ виснаженого тіла, який докучливо обожнюється та ставиться за приклад, до якого слід прагнути як до далекоглядної, а тому недосяжної мети. У листопаді 2010 року (хоча ця новина з’явилася у пресі лише 17 грудня) у віці двадцяти восьми років померла актриса Ізабель Каро. У 2007 році італійський фотограф Олів’єрі Тоскані зробив драматичну фотосесію під назвою «Ні — анорексії», де Ізабель зображена оголеною. Вона захворіла, коли їй було тринадцять років. Маючи зріст сто шістдесят сантиметрів, на момент фотосесії вона важила 31 кілограм. В одному з інтерв’ю, яке можна знайти в інтернеті, Ізабель висловила свою зневагу до тих, хто подає цей трагічний психічний розлад як «стиль життя». На її думку, мова йде про пекло, яке переживаєш день у день.

Гадаю, що буде справедливим на завершення надати слово тим, хто особисто пережив цю хворобу. Наведені нижче розповіді — це уривки з листів, які писали юні пацієнтки лікарці Лаурі Далла Раджоне:

1. «Так я й знала! Так і є. Цього місяця в мене повернулися місячні. Я їх ненавиджу! Терпіти не можу! Перший, кого зустрічаю цього дня, мені говорить: “Овва, ти трішки погладшала!” Пішов ти, наче я сама не знаю! Досить! Не можу. Швидко до своєї кімнати. Спочатку б’юся об шафу, потім об стіну, об підлогу, щоб ніхто не чув. Тоді беруся за лезо, заганяю його собі глибше, у мовчанні. Хоча мені хочеться кричати. Розтрощити все довкола на дрібні шматочки, як ті, на які, як мені здається, розпадається моє тіло. Не хочу бачити себе, чути себе; навіть голосу свого, навіть подиху».

2. «Ось уже п’ять років, як я думаю лише про їжу, але зараз вже не можу; не знаю, чому, але більшість людей гадає, що моє життя — чудове, що всього в мене вдосталь; я й сама не знаю, чого мені не вистачає, знаю лише, що жити мені не хочеться... всього місяць тому з моїм зростом 1,53 важила 33 кг, а зараз, незважаючи на всі мої зусилля, розповніла і знову повернулася до 38–39. Мабуть, краще більше не зважуватися, вагівниця викликає в мене страх. “Їм” у день 5–6 маленьких порцій свіжого нежирного сиру, 400 грамів сухого печива, дві пляшки кефіру та пакунок вівсяних батончиків. Я написала “їм” у лапках, тому що насправді лише пополудні я постійно жую, а потім випльовую, бо зранку працюю; мені дуже соромно, але це як наркотик,