Читати книгу - "Samotni.com"

вони весь час погрожують їй судом! От баняки англійські! Як там бабуся в лікарні? Уже вийшла? Слава Богу! Хіба годиться Вікторові нервувати її, власну матір! Але все ось-ось владнається. Чому ж ніхто їй не сказав? Тьху… і справді… Вона ж змінила номер телефону після того, як Джейкоб заходився її шантажувати… Вона геть забула, що змінила. Вона дасть новий, про всяк випадок.

Віктор пише на люстрі у ванній кілька цифр старою губною помадою матері.

Ну, але що тепер? Вона не може приїхати, хоча і дуже, дуже про це мріє. Син просто жодного уявлення не має, як вона сумує. Якби не Джейкоб, це «ге» на паличці, вона прилетіла б на Різдвяні свята. Тоді б вони зробили дрібний ремонт, поїли б разом свяченого… Був у неї такий план. А так — вона сама і вони самі. Є тут, ніде правди діти, один поляк, добра душа… Вікторові безумовно він сподобається, коли приїде. Наразі вони планують разом декуди вкласти грошенята, але ще треба подумати. Зробиш спішно, буде смішно.

Віктор відсовує слухавку від вуха, поки звідти виходять якісь квапливі цілунки та словесні обіцянки.

— Ну, скажи мені, що ти сумуєш за своєю мамусею, шибенику ти такий! — долинає її голос, і Віктор кривиться від надміру липких лестощів.

Коли хлопчина м’яко ступає через бабусину кімнату, на нього приязно дивляться сірі очі, і руки, що вчепились у смарагдово-зелений плед, злегка тремтять.

— Знаєш, Вікторку, я оце просто подумала, що вже весна, — тихі слова перекочуються, мов намистини на вервиці. — Навесні все інакше. Все простіше. Скоро в нас за вікном заквітне старий бузок. І нема чого журитися. Ми все зробимо! А коли я видужаю, то з моїх грошей відкладемо на відпустку. Поїдеш собі в якісь гори або й до моря. Тільки листівки мені висилай! Аби я щодня могла читати, що ти бачив у тому широкому світі. Не забудеш про листівки, Вікторку?

Він сів на край ліжка. І хоча гіркота сягала похмурих очей, а грізне чоло не завбачало жодної ознаки весни, хлопчина посміхнувся і ствердно кивнув.

На заводській плитці весело булькав суп, коли дзвоник на вході оголосив про прихід хазяїна.

— Що це тут так пахне? — спитав Шимон, стоячи коло дверей. — Це для мене? — він зрадів, як дитина. — Звідки ти дізнався, що я люблю домашній бульйон?

— Навіть якби ви не любили, моя бабуся сказала б з’їсти. Сам готував, — похвалився він, трохи розгубившись.

Були дні, коли після роботи вони сідали з Шимоном за круглий стіл, на якому лежали старі альбоми. Досить було їх відкрити, щоб рушити на прогулянку містом, якого вже нема. Воно було чорно-біле, з величезними сірими обрисами будинків і заплутаною мережею вулиць. Те місто існувало вже тільки там, старанно приклеєне до чорних аркушів. Затримане на бігу. Дуже цікаве й шановане.

— Твій бульйон нагадав мені старі часи, — Шимон заплющив очі. — Так само смачний подавали у «Кінській Пошті». Знаєш, де вона була?

Він спритно підхопився з канапи і попрямував до черешневого буфета.

— Ми знайдемо це місце в батьковій колекції, — вирішив чоловік. — Глянь-но, ось тут вхід… цей брукований завулок…

Класичний причілок будівлі ніби демонстрував перед об’єктивом світлий тиньк. У полуденному світлі він здавався якимось монументальним, немов якийсь пихатий пан.

— Сам ресторан був скромним, але яке він мав оздоблення! Дивися, справжній штучний мармур… А ці наліпки під вікнами… Тут був десь такий широкий план… — він переглядав альбом, шукаючи світлини з архітектурними деталями. — Бачиш, яка лялечка!

— Куди він подівся? Бо сам будинок я впізнаю… там тепер якась установа…

— Так. Але після війни всю віллу пустили на помешкання для нової влади. Новий уряд, новий смак! Вони познімали те, що не сподобалося, і лишився великий пшик, — зітхнув Шимон.

— А ця ротонда? — палець Віктора приземлився на сусідньому круглому будинку.

— Ротонда… Якийсь чинодрал кілька років тому наказав її знести, бо вона, мовляв, займала багато місця. Ти уявляєш? Вона захаращувала місто! І він одним-єдиним підписом знищив історичну залу, де проводилися міські танці.

— Ви теж ходили на ті танці?

— Усі ходили! — В очах Шимона блиснув пустотливий вогник. — У неділю дорослі йшли до церкви, ми — за ними. А потім наші шляхи розходилися. Батьки — на службу Божу, молодь — у «Кінську Пошту». А суботи… навіть не питай!

— Ну, то що там по суботах? — причепився Віктор.

— Ми збиралися тут, на сходах, щоб краще бачити, яким дівчатам пощастило втекти з дому на вечірні прогулянки. У ротонді грав справжній оркестр. Для того щоб піти туди з дівчиною, треба було розвантажити пару вагонів або попрацювати з металобрухтом чи макулатурою. І добре, коли тобі ще пощастить, а то втече часом з дому яка чучундра… А бувало й так…

Історія Шимона зарясніла хітами «АВВА», і на невидимій підлозі застукотіли високі підбори. Ожила засклена зала, по якій розбіглися барвисто вбрані дівчата. Хлопці у вельветових піджаках і з довгими патлами намагалися позбирати їх із паркета, наче неспокійне конфеті, й ухопити в міцні обійми. А вони, всі ці королеви танців, вислизали під ритм несамовитих гітар і крутили оборками своїх спідниць.

— Агов, Вікторе! — Шимон виринув зі спогадів, вдивляючись у замислене хлопцеве обличчя.

— Га? Я тут! — запевнив похапцем Віктор, опускаючи очі. — Я хотів би вас дещо запитати.

— Питай.

— Моя мати… Ви ж