Читати книгу - "Руїни бога"

І справді, останні кілька років він відступився від своєї давньої акуратності: Тедді стомився постійно щось вирішувати і відсіювати, хай би чого вимагав світ. Най уже речі накопичуються, після його смерті переберуть. Він чув, як донька каже Сонні: «Слава богу, значить, коли він нарешті помре, менше доведеться перебирати».

Подивимося, що то воно буде, коли Віола стане стара («старша» — виправила Берті) і її діти візьмуться перебирати материну «фігню» — ловців снів, фігурки Мадонн із підсвіткою («це іронічний жест»), відірвані голови ляльок (також «іронічний жест»), відьомські кулі, які «не пускають зло у дім».

Сонні, здавалося, заснув, наче тяжко гарував і стомився, а не просто переніс кілька коробок. Усю тяжку роботу виконали вантажники, а Сонні просто порпався в паперах і теках, щоп’ять хвилин смикаючи Тедді: «А це лишаєш? А це лишаєш? А це лишаєш?», — як папуга з обмеженим словниковим запасом, доки Тедді не відрубав: «Облиш це, Сонні, я сам усе переберу. Але спасибі».

Тедді поставив на тацю тарілку з тістечками і дві чашки чаю. І тарілку, і чашки, і тацю мали потім відвезти до крамниці. «Та в тебе чотири таці! Чотири!» — сказала Віола, мовби Тедді був особисто відповідальний за капіталістичні перегини у царині виробництва таць для чаю. «Кому треба чотири таці? Із собою візьмеш лише одну». Він вибрав найстаршу, вже геть потерту тацю з жесті. Вона належала тій невідомій пані, яка жила і вмерла на фермі, до якої він вселився, щойно одружившись. Попередню власницю вони називали «бідолашна старенька», як доброзичливого привида.

— Цей брухт? — спитала Віола, з жахом розглядаючи тацю. — А як же та мила бамбукова таця, яку я тобі привезла?

— З ностальгійних міркувань, — рішуче сказав Тедді.

Він виніс чай надвір, де відпочивали вантажники. Вони сиділи на задньому борту вантажівки, палили й тішилися сонцю. За чай вони були щиро вдячні.

*

Сонні розплющив очі повільно, як кіт, що виринає з глибокого сну, і спитав:

— А мені не зробив? Я б щось випив.

Мабуть, Сонні успадкував свій егоцентризм від батьків. І Віола, і Домінік завжди думали передовсім про себе. Навіть помер Домінік егоїстично. Сонні треба було підштовхувати, щоб він зіп’явся на ноги, знайшов собі місце у світі та зрозумів, що там багато людей, а не лише він один.

— Чайник на кухні, — сказав йому Тедді.

— Це я знаю, — саркастично відповів Сонні.

— Не розмовляй таким тоном, — гарикнула Віола («Це ж її тон», — відзначив Тедді). Вона войовничо склала руки на грудях, зиркаючи з вікна на вантажників. — Ти тільки подивися, нічорта не роблять, ми їм платимо, а вони чаї ганяють.

Відколи Тедді її пам’ятав, навіть до того, як вони втратили Ненсі, Віолу завжди сприкрювала втіха інших, мовби від неї світ ставав бідніший, а не багатший.

— Ти ж переймалася правами робітників, наскільки я пам'ятаю, — м’яко сказав Тедді. — До того ж, це я їм плачу. Вони хороші хлопці, я не проти оплатити ті десять хвилин, коли вони п’ють чай.

— А я повертаюся до нескінченної роботи — мені ще це все треба перебрати. Ти хоч знаєш, скільки у тебе чарок? Я одних тільки чарок для бренді нарахувала вісім. Коли тобі було треба вісім чарок для бренді?

Жила Віола по-нехлюйськи. Вона металася від однієї катастрофи до іншої. Можливо, влада над тацями й чарками для бренді дарувала їй ілюзію контролю. Тедді боявся, що ступає на непевну кригу кухонної психології.

— Там, куди ти їдеш, вони тобі точно не знадобляться, — наполягала вона. Здавалося, мова про потойбіччя, а не житловий комплекс для людей похилого віку, хоча, мабуть, то теж таке собі потойбіччя. — Імовірність того, що у твоїй новій квартирі збереться восьмеро людей і всі одночасно захочуть бренді, дорівнює нулю.

Може, подумав Тедді, він організує вечір бренді — очевидно, на вісьмох гостей. А потім сфотографує і покаже Віолі.

— Бодай у тебе немає собаки, якого довелося б позбутися. — сказала вона.

— Що значить «позбутися»?

— Там, де ти житимеш, не можна тримати домашніх тварин. Пса довелося б віддати.

— Ти могла б його прихистити.

— Ти ж знаєш, що не могла б — у мене коти.

Чого це вони говорять про уявного пса, якого навіть не існує?

— Слава богу, що Тінкер помер, — сказала Віола. Інколи вона бувала жорстока.

Раніше Тедді про це не замислювався, аж раптом зрозумів, що Тінкер — його останній пес. Мабуть, раніше він сподівався, що заведе ще когось — не цуценя, на цуценя в нього не стало б сил, але старшого пса, може, з притулку взяв би. Разом доживали б віку. Тінкер помер три роки тому. Від раку. Ветеринар прийшов додому його приспати, перш ніж хвороба почне завдавати йому болю. Тінкер був хороший пес, може, й найкращий, який у нього був. Фокстер'єр, дуже розважливий. Тедді тримав його на руках, коли ветеринар зробив укол, і вперто дивився псу в очі, доки в них не згасло життя. Колись він дивився так в очі одному чоловікові, другові.

— Дідусю Теде, а мені Тінкер подобався, — раптом втрутився Сонні, і в його голосі забринів тон шестилітнього хлопчика. — Я за ним скучаю.

— Я знаю. І я скучаю, — сказав Тедді, поплескуючи внука по плечу. — Хочеш чаю, Сонні?

— А я? Мені чай пропонують? — спитала Віола тим силувано-радісним тоном, до якого завжди вдавалася, коли прикидалася, що вони — велика щаслива родина. («Така щаслива, що печатки ніде поставити», — сказала Берті).

— Звичайно, — сказав Тедді.

*

До цього будинку в Йорку вони переїхали у 1960 році. Після Мишачого котеджу вони знімали ферму (Ейсвік), де Віола прожила перші кілька років. Після переїзду до Йорка втрата природи боліла Тедді, як рана, але потім він зазнав більших ран і терпів, аж доки не полюбив і це місто.

Дім у псевдо-тюдорівському стилі, яких по країні тисячі, стояв у передмісті — зі штукатуркою з гальки, вітражами в еркерах, галявиною перед і великим садом позаду дому. Віола провела в цьому домі половину дитинства (безперечно, гіршу), але завжди поводилася так, мовби він нічого для неї не значив. Може, так воно і було. Похмурим підлітком вона постійно розказувала, як хоче вирватися з цієї «нудної» й «конвенційної» «сірникової коробки» і т. ін. Коли вона нарешті поїхала до університету, йому здалося, що дім полишила велика пітьма. Тедді знав, що не дав Віолі всього, що мав, але не знав, як цьому зарадити. («Може, все навпаки? — спитала Берті. — Може, це вона