Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."

— Ти б менше плескав язиком! — невдоволено зазначив Клодт. — Скрекочеш з самого ранку, як сорока.

Антель саме відкривав банку рибних консервів. Васько шумно втягнув у себе повітря, миттю метнувся до столу й вимогливо нявкнув.

Степен намірився було копнути кота ногою, але Васько благополучно вивернувся.

— Не смій! — Світлана схопила кота на руки, однак Васько відразу вислизнув, обігнув стіл з іншого боку й м’яко потерся об ногу Антеля: «Няв!»

Антель покосував на старших, швидко кинув котові шматок риби й одразу взявся за другу банку.

— Не переводь добро! — прикрикнув Степен. — Ще невідомо, скільки тут пробудемо, а їсти захочеться знову!

Птерода ніде не було видно. Світлана деякий час оглядалася навсебіч прислухаючись, чи не пролунають кроки десь нагорі або за стіною, та зрештою не витримала.

— Де Тайфун? — запитала вона в Клодта, хоча за нього відповів Степен: — Твій дружок вийшов прогулятися хвилин за п’ять до твоєї появи.

Світлана подивилася на Антеля, і той нишком кивнув.

— Вони вже переморгуються! Ні, які дітлахи?! — Степен радісно зареготав.

Клодт невдоволено поморщився:

— Ти один створюєш таку кількість шуму, що стіни ходуном ходять.

— Зате від твоєї кислої пики в кутках цвіль заводиться! — відрізав Степен.

Таким тоном вони сперечалися хвилин п’ять, поки Антель мудрував, пристроюючи в каміні кавник, потім, ніби за командою, взялися до їжі.

— Він зараз повернеться, — заспокоїв Клодт, неквапливо посуваючи до себе скибку хліба. — Сказав, що мусить оглянути дім Орві ззовні.

Спочатку Світлана жувала досить в’яло, потім захопилася й швиденько впоралася зі своєю порцією, не забуваючи час від часу сплавляти шматочки Ваську під стіл.

— Обрано класичний варіант, — Клодт очевидно продовжив розпочату вже давно розмову. — Отже, й рішення має бути класичним…

— Нащо сушити собі мізки, якщо в нас є провідник! — заперечив Степен.

Світлана знову відчула себе незатишно, але тут, на її щастя, втрутився Антель:

— Вона може не знати, де захована Могутність, адже Тайфун сказав…

— А ти йому віриш? — у голосі Степена явно чулося глузування.

Антель похнюпився і почав методично ліпити з хліба кульки. Сніданок закінчився, а птерода все ще не було. Світлана не зводила очей зі вхідних дверей.

— Слід би йому вже й повернутися, — нарешті зазначив і Клодт.

— Пошукати? — підхопився зі свого місця Антель.

— Я з тобою! — поспішно сказала Світлана.

Степен невдоволено скривився:

— Ого, які шустрі дітлахи, — але теж устав і кивнув Клодту, щоб прихопив зброю.

Вийшли тісною групою, причому Світлану поставили в середину. Керував сам Степен.

— Він не міг далеко зайти! — просторікував він. — Парк обгороджений стіною, я сам бачив, як Тайфун рушив у протилежний від воріт бік…

Світлані аргумент видався непереконливим: за час сніданку птерод міг встигнути кілька разів повернутися, а міг і взагалі нікуди не йти.

Васько вислизнув з будинку слідом за хазяйкою, але відразу прошмигнув у зарості терену й зник. Незабаром звідкись долинуло жахливе котяче виття. Так кричать коти, які зустріли супротивника на вузькій доріжці: прищуливши вуха, вирячивши повні ненависті очі й розкривши пащу в бойовому кличі. Світлана крутнулась на одній ніжці й пірнула в зарості раніше, ніж хтось устиг її затримати.

Патрульний сто сорок сьомого сектора Бети лежав біля ніг мармурової богині, зарившись лицем у купу сухого виноградного листя, одна рука птерода спочивала в нього під підборіддям, друга по лікоть поринула в чорну воду. Васько сидів перед Тайфуном і вив на мармурову богиню.

— Таю! — скрикнула Світлана, падаючи поруч із ним на коліна й намагаючись підняти птерода. «Невловимий Юм» потрапив у пастку. Очі Тайфуна були заплющені, з кутка розбитого рота збігала кров, розірвана на грудях куртка теж набрякла кров’ю, кисті рук виглядали так, ніби їх, перш ніж виплюнути, довго-довго жували, але птерод ще дихав.

— Допоможіть! — Світлана в розпачі оглянулася.

— Відбігався, — констатував Степен, який підійшов останнім.

Клодт мовчки сплюнув, не знімаючи пальця зі спускового гачка, обійшов статую й носком черевика колупнув п’єдестал. Шурхонула виноградна лоза.

— Лікаря треба!

— Зараз збігаю, — крізь зуби процідив Степен, — тільки шнурки випрасую. Звідки тут лікарі?!

— Треба перенести його до будинку! — гаряче запропонував Антель. — У мене аптечка в рюкзаку.

Степен презирливо зморщив ніс.

— Який запопадливий малий, — сказав він Клодту. — З ним можна ходити за Могутністю.

Клодт не відповідаючи повів дулом убік богині, щось явно не подобалося йому в переплетінні виноградної лози. Кіт, як і раніше, не