Читати книгу - "Краще сидіти вдома..."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Допоможи!
Антель слухняно підставив плече й разом зі Світланою спробував підняти Тайфуна.
— Дурні! — Клодт різко закинув карабін за спину. — Так ви його доб’єте!
Відсторонивши невдачливих рятувальників, він узяв птерода на руки й поніс до будинку. Степен хмикнув йому вслід:
— Сам розумник!
Клодт затяг Тайфуна до Світланиної кімнати і вклав на ліжко.
— Давай сюди аптечку! — звелів він Антелю.
Поки хлопець бігав за аптечкою, Клодт швидко оглянув пораненого:
— Як мінімум — перелом ребер, кілька рваних ран на руках і грудях, можливі внутрішні ушкодження.
— Загалом, рясту уже не топтатиме, — підсумував Степен.
Світлана в розпачі глянула на Клодта, губи в неї затремтіли, на очі навернулися сльози.
— Заткнувся б ти, га? — замислено промовив Клодт, стягуючи з птерода куртку.
З кишені зі стукотом випав револьвер. Степен швиденько підібрав зброю й сховав у свою кишеню. Антель розкрив аптечку, подав Клодту пакети для перев’язки й зарядив лікарською сумішшю якийсь апарат, схожий на безтолковий шприц.
— Що він там робив? — пошепки запитав Антель у Клодта.
Той у відповідь знизав плечима:
— Звідки мені знати? Запитай он у неї!
Але Світлана не знала, навіщо Тайфун пішов до парку і чому у вигляді людини, хоча навряд чи забув про небезпеку. Її взагалі зараз не цікавили такі питання, вона хотіла тільки, щоб цей «капосний птерод», «зрадник», «безтолковий Юм» залишився живим. Наклавши пов’язки, Клодт увів Тайфуну вміст ін’єктора й глянув на годинник:
— Годинки за чотири спробуємо повторити.
Світлана придивилася до обличчя птерода, але не помітила в ньому жодних змін на краще. Їй стало страшно, щоб заглушити цей страх і хоч чимось зайняти себе, вона відірвала шматок бинта, забрала в Антеля флягу з водою й взялася змивати кров зі шкіри Тайфуна.
— Воду переводить, — пробурчав позаду Степен. — Придумала таке: небіжчиків обмивати…
Наступна мить випала зі Світланиної пам’яті. Коли вона отямилася, фляга в її руках уже була порожня, зате Степен стояв мокрий з голови до ніг, з виряченими від здивування очима й ловив ротом повітря, як риба.
Антель спочатку невпевнено хихикнув, потім уже відверто зареготав. Посміхнувся навіть зазвичай серйозний Клодт.
— Менше патякай! — сказав він Степену. — Я тебе попереджав.
Степен перевів подих і вибухнув прокльонами. Доки він лаявся, тихенько скрипнули незамкнені двері і в кімнату прокрався кіт Васько. Хвіст кота нервово посмикувався, а зіниці стали надзвичайно широкими й відсвічували чомусь червоним замість зеленого. Васько злодійкувато оглянувся, сплигнув на ліжко й одразу влаштувався на грудях у Тайфуна поверх пов’язок. Світлана ойкнула, махнула на нього флягою, але кіт демонстративно згорнувся клубочком на переламаних ребрах птерода й укрив ніс хвостом. Вичерпавши запас лайок, Степен перейшов до справ насущних.
— Ти коли нам схованку покажеш? — в лоб запитав він Світлану.
Лихо з цими навіженими! Я ж не можу розірватися, зараз я кіт чи якась там амеба? Поки я потихеньку наглядав за Свєткою, цей «невловимий Юм» пішов домовлятися із зетагами. Псих! Кого він хотів переконати?!
Хто йому повірить, що особа провідника не була запрограмована конкретно, що ним міг стати будь-який житель закритого сектора? Тільки не зетаги. Хоча мене там і не було, можу собі уявити, що діялося. Йому взагалі не варто було повертатися на Землю, тим самим він тільки підтвердив підозри щодо Свєтки. Тепер їі не залишать у спокої. Але до чого тут я?
їсти хочу! Постійно останнім часом хочу їсти. Можливо, це шкідлива звичка для ультунового кота, але шкідливі звички теж мають свою принадність.
Розділ 9Світлана покрутила пальцем біля скроні, але вголос нічого не сказала.
— Вона ще знущається! Та я тебе!..
— Заткнися! — гаркнув Клодт. — Ідіот!
Кілька секунд вони зі Степеном міряли один одного гнівними поглядами, потім Клодт сказав уже рівнішим голосом:
— Дядько жартує. Вельми жартівливий дядько. Тебе пальцем ніхто не зачепить.
Чи то Світлана повірила у власну недоторканність, на яку начебто б натякали, чи то просто втратила останні залишки розсудливості, у всякому разі, вона підняла голову й відчеканила просто в лице Степену:
— Не дуже-то я тебе й боюся… товстунчику!
Степен заревів і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Краще сидіти вдома...», після закриття браузера.