Читати книгу - "Вовк-тотем"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не встиг ще Бат угамувати тремтіння в руках, як табун злякано заіржав, його кінь також почав плутатися, ніби його стриножили. Бат витер липкі сльози й направив стовп світла від ліхтарика прямо вперед. Там він побачив кількох великих вовків, які купою повільно бігли, загороджуючи шлях його коневі, — отже, вовки не побоялися важких кінських копит, прагнучи перепинити йому шлях. Обернувшись, Бат побачив, що Саацерен також потрапив у «блокаду» і з усіх сил намагається впоратися зі своїм переляканим конем. Отже, вовки дуже поспішали, якщо вже вирішили кинутися на осідланих коней. Бат схвильовано замахав ліхтариком, колами показуючи Саацерену, щоб той посувався вперед, однак кінь Саацерена так перелякався, що бив копитами й хвицався на всі боки, тож на нього вже важко було покладатися. Декілька здоровенних вовків по черзі кидалися зі своїми зубами й пазурями на коня Саацерена, так що його круп укрився подряпинами; пошматували вони й нижню полу шкіряного плаща хлопця. Сам Саацерен теж так злякався, що забув про все на світі, викинув аркан, який уже не допомагав відбиватися від вовків, а довгою й товстою ручкою ліхтарика діяв як рукопашною зброєю, заціджуючи ним праворуч і ліворуч у вовків, які кидалися на нього. Зрештою, скло ліхтарика розбилося, корпус увігнувся, голови в багатьох вовків були залиті кров’ю, однак це все одно не зупинило їхній потік. Один з дебелих вовків таки відірвав шмат м’яса від стегна коня Саацерена, той заіржав від болю і, більше не наважуючись наражатися за господарем на небезпеку, міцніше закусив вудила, витягнув шию, опустив голову і щодуху помчав на південний захід, рятуючи своє життя. Саацерен ніяк не міг зрушити голову цього коня, який тікав з поля бою, в потрібному напрямку. Декілька запеклих вовків, помітивши, що один з вершників, які плуталися їм під ногами й заважали атаці, утік, пробігли за ним декілька метрів, але потім швидко повернулися до табуна.
Таким чином, на цей момент біля табуна залишився тільки Бат, тож великі вовки, утворивши невеликий загін, миттю розпочали облогу його коня. Великий вороний кінь Бата форкав і бризкав слиною, витріщав очі й щосили бив копитами, брикався, лягався й навіть кусався, відбиваючись від нападників. Але вовків у загоні прибувало, вони накочувалися хвилями й атака на коня ошкірювалася все більшою кількістю вовчих зубів. Опинившись у такій небезпечній ситуації, Бат розумів, що тепер, навіть якщо він вирішив би втекти, то не зміг би, тож залишалося одне — стояти до кінця. Він також викинув свій улюблений аркан і міцно вхопився однією рукою за луку сідла, щоб утримуватися на спині коня, а другою почав помалу відв’язувати оббиту залізними обручами нагайку, потім просунув зап’ясток у спеціальну петлю з бичачої шкіри, зроблену на кінці нагайки, й нарешті загрозливо затис це знаряддя в руці. Він твердо й остаточно ухвалив рішення перетворитись зі звичайного конюха на монгольського воїна, що готується йти на смерть, і з’ясувати стосунки з вовками до кінця. Він підготувався використати майстерність і хитрість, що залишили йому предки, але він до цих прийомів давно не вдавався. Його нагайка була довжиною з шаблю, яку возили з собою вершники; це була спеціальна зброя для боротьби з вовками, що її передав йому Біліґ як дар від предків. Вона була завтовшки як ручка лопати, її нижня половина була міцно обтягнута залізними обручами, стики між якими були заповнені чорним брудом, який насправді був засохлою кров’ю убитих його предками вовків. Вовки по черзі кидалися на вороного коня з обох боків, і найкраще відбиватися від них було саме зверху, з сідла, тож Бат цього разу отримав найкращу можливість для вбивства, і все залежало тепер від його відваги і влучності.
Бат змусив себе заспокоїтися й глибоко вдихнув повітря, потім помалу перемістив стовп світла від ліхтаря праворуч, підняв жердину, дочекався і, розмахнувшись, з ненавистю вдарив нею у найбільш міцне, але водночас і найбільш крихке та вразливе для вовка місце — в ікло. Потужний удар палиці зустрів одного з дебелих вовків, який уже летів у стрибку до коня, розкривши свою пащу й пазурі, і йому вибило з коренями відразу чотири зуби: Батова палиця не тільки завдала вовкові сильного болю, від якого аж заходилося серце, але й величезних збитків, більших, мабуть, від смерті.
Вовк упав на сніг і з повним ротом крові жалісно завив, підвівши голову до неба і забувши про все на світі, ніби в нього відібрали щось більше за життя. Для вовків у цих давніх монгольських степах зуби дорівнювали долі. Найбільш люта і гостра зброя вовків — їхні верхні й нижні чотири ікла, без них уся вовча відвага, хвацькість, мудрість, підступність, лютість, жадібність, навіженість, амбіції, прагнення, терплячість, кмітливість, пильність, сила, витривалість, — усі ці якості будуть дорівнювати нулю. У вовчому світі відомо, що вовк може прожити однооким чи одноногим, може втратити обидва вуха, але якщо він утратить свої ікла, то безповоротно буде позбавлений своєї влади господаря життя й смерті в степу, а позбавлення життя, вбивство — це його доля, оскільки їжа — це його доля. Позбавити вовка зубів означає позбавити вовка долі. Тоді він не зможе більше полювати на свою улюблену худобу, не зможе оборонятися від мисливських собак та боротися з собі подібними, не зможе відривати собі великі шматки м’яса й пити досхочу свіжу кров і не отримає достатньо енергії для виживання в цьому жорстокому степу. Уся гордість і авторитет, що він має в степу, його статус у зграї й повага з боку йому подібних перетворяться на ніщо. Йому залишиться короткий проміжок часу, щоб дожити свої дні, маючи пащу, але не маючи
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовк-тотем», після закриття браузера.