Читати книгу - "Місто собачих снів"

Гриня засміявся.

– А й справді, – мовив він.

– Я радий, що твій настрій покращився, – сказав Кутузов. – Бувай здоровий, малий. З наступаючим тебе.

Бомж поплескав Климовського по плечу і завернув в провулок.

– Дякую, Іванович! – гукнув йому вслід Гриня.

Потім повернувся і швидко пішов в напрямку гаражу. Як не крути, комаха має рацію – він справді давно нічого не писав.

Треба щось робити!

Плюнули в душу – розбіглося колами…

Дзеркало чисте спотворило хвилями, -

Мого обурення хвилями кволими,

Болю мого мерехтіннями білими.

Чи розумієте ви що накоїли?!

Запам’ятайте, якщо не осягнете!

Бо ще не раз зі своєю недолею

Ви до моєї криниці потягнетесь.

Станете в чергу з цеберками срібними,

Хоч джерелу вже не бути прозорому, -

Але чомусь не почуєтесь винними

Й не зачерпнете хоч крапельку сорому…

Здіймете шквал філософської критики,

Зборкавши лють аргументами голими,

І, наостанок, ще раз, про всяк випадок,

Плюнете в душу. Побавитесь колами…

…Гриня вийшов з гаражу вже десь під вечір – замерзлий, голодний, але на диво щасливий. Написав, йоханий ти бабай! Поїду до батьків, вихідний все-одно завтра, закурюючи подумав він. З Юлькою пограюсь.

Хлопець натягнув в’язану шапочку з емблемою якогось далекого аутсайдера Хокейної ліги і підмогнув скелястим будинкам, що оточували гараж.

– Ми ще подивимось хто кого, – весело сказав він.

Салатов одразу ж, при першому погляді, справляв огидне враження. Це був огрядний зализаний дядько з манерами дореволюційного буржуа і неймовірно бундючним голосом. На „заслуженого діяча мистецтв Країни” він тягнув на всі сто двадцять відсотків. Салатов прискіпливо оглянув музикантів.

– Група? – для чогось запитав він.

– Група, Група, Йосип Йосипович, – кивнув Гриня.

Салатов потер долоні.

– Добренько. Працюєте в 21.30, після команди КВН… не пам’ятаю, як там їх. Ідіть, маєте дві години вільних. Можете по одній людині з собою провести в клуб.

Група переглянулась.

– Йосип Йосипович, нам би саундчек провести… – сказав Климовський. – Сцену відчути…

Салатов незадоволено поглянув на нього.

– Ви що, не готові до виступу?

Хлопці знову переглянулися.

– Та готові… – відповів Гриня. – Але хоча б інструменти підлаштувати…

Заслужений діяч мистецтв Країни поморщився.

– Слухайте, всі рок-групи, що виступали тут до вас підлаштовували інструменти в тихому куточку, приклавши вухо до гітар. Ідіть, в мене й так сьогодні питань вистачає. Новий рік, як-не-як.

„А якщо „U2” тут виступатиме – їм теж вухо до деки весла ладнати? Козел грубий”, – з ненавистю подумав Гриня, але промовчав.

Хлопці вийшли з кабінету „заслуженого”.

– Перед виступом будете мати хвилин п’ять! Але не більше! – пролунало їм услід. – Новий рік, не забувайте! Людям потрібне шоу, а не підтягування струн на сцені!

Грині захотілось задушити Салатова. Він вже давно пошкодував про згоду на виступ. Від відмови стримувало лише одне – Група була вказана в рекламних афішах.

Хлопці посунули в малесеньку кімнатку, яку їм виділили під „гримерку”. Сіли, закурили. Настрій був кепський. Навколо світ вирував в очікуванні свята, а вони…

– Пива, я так зрозумів, теж не наллють? – з тихою ненавистю сказав Фашист.

Гриня похитав головою і піднявся.

– Піду батькам зателефоную… Ніхто більше не йде?

Бажання спілкуватися з рідними не виявив ніхто. Гриня загасив недопалок і вийшов з кімнатки.

Було сумно і противно. Хлопець відчував, що у всіх негараздах Група зараз звинувачує його, мовляв, треба було краще домовлятися. Бігай, кланяйся ще й… Спробуй з таким домовитися! Він же „заслужений”! Нічого і чути не хоче, лише власні умови… Тьху!

Гриня підійшов до телефону-автомату, витягнув із задньої джинсів картку, вставив її у телефон і набрав номер.

Ту-у-у… Ту-у-у… Ту-у-у…

– Алло?

– Тату, привіт. З наступаючим!

– О, привіт, сина! Дякую, взаємно! Як ви там? Готуєтеся до свята? – Батько, вочевидь, був у гарному настрої і переповнений оптимізмом вище ватерлінії. – А ми тут по господарству трошки… Вечерю готуємо, те-се… Ялинку з Юлькою прибрали… Потім до нас приїдеш?

– Завтра, Тату. Можу звільнитися пізно, та й яке вже святкування серед ночі…

– Зрозуміло… Ну, тоді до завтра, Гриня. Гарного виступу!

– Дякую, Тату. Привіт всім. Я ще подзвоню…

Климовський поклав слухавку, мить повагався і набрав ще один номер.

Ту-у-у… Ту-у-у…

– Алльо?

– Миша, це я. Ти вже готова? Ми о пів на десяту граємо, але ти вже приїжджай. Повечеряємо щось, поговоримо, окей?

Було помітно, що Маркіта приємно здивована:

– Добре, Гринька… А як же ж ваш цей… саундчек? Ви ж зайняті будете…

– Ні, Миша, ми сьогодні без чеку працюємо. Такі тут умови гнилі.

Гнилі умови „Бутерброда”, схоже, не перейняли Маркіту так як Климовського. Вона муркнула „Зараз буду” і поклала трубку.

Гриня теж поклав слухавку, витяг з автомата картку і, трохи повеселівший, рушив до гримерки.

Група сиділа і мовчки задимлювала приміщення. Климовський аж закашлявся.

– Пацани, та що ви робите?! – він привідчинив двері у коридор, що прямував за сценою. – Тут капєц повний! Краще інструменти підлаштуйте поки тихо!

Він натягнув куртку, кумедну в’язану шапку і зібрався виходити.

– А ти куди? – ліниво запитав Павлюша, витягаючи бас з кофру.

– Піду Машку свою зустріну… Сигарет куплю заодно. А ви що, сьогодні знову на тутешніх тьолках? Невже, Мішка, твоєї коханої знову не буде?! Новий же ж рік!

Група засміялась. Михась скорчив винну фізіономію, мовляв, винен, каюсь (але не караюсь!)… Климовський вгадав з настроями, пануючими в гримерці протягом останніх п’яти хвилин.

– Я-я! – загадково сказав Фашист. – Натюрліх!

Гриня теж засміявся і вийшов.

Надворі падав тихенький пухнастий розважливий сніжок. Новорічний вечір вгадав з аксессуарами. Гриня закурив і нарешті відчув, що свято наближається. Та грець з тим баблом за виступ! Хоча, „поляну” могли би і накрити… Не збіднів би Салатов. Жмот нещасний!

Гриня стояв і милувався червонуватими неонами „Бордера”. Настрій беззаперечно піднімався. Ще й Маркіта зараз прийде…

В чомусь я таки несправедливий по відношенню до неї, подумав хлопець. Вона ж мене по-справжньому кохає, я це бачу. Та… і я її теж… Просто рознервують тебе дебіли усілякі – на роботі, в транспорті, на репетиціях постійний „нон консенсус”… А стримуватися після цього часом не вдається. От і хамимо ми, любий Григорій Ярославович, нашим близьким… Треба збиватися з таких тем. Однозначно.

Треба влаштувати їй сьогодні свято! З