Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"

Вона не сумнівалась, що рано чи пізно вони помиряться і вона повернеться додому, та поки вона злилась на коханого і їй комфортно було залишатись у Тані.

Руту гріло якесь дивне відчуття; якась інтуїція, що скоро все зміниться; що скоро повинно відбутись щось грандіозне. Вона не могла пояснити свого передчуття, та тішила себе тим, що, можливо, це повертається її натхнення. Що це відчуття буде наростати і прийде такий момент, коли захочеться сісти і щось написати.

Того ранку Таня ввірвалась у кімнату, де гостювала Рута, з широкою усмішкою на обличчі. Було дуже рано, і Рута ще спала.

— Вставай! — весело крикнула Таня. — Зараз же!

— Що таке? — не хотіла й слухати Рута. — Ще трошечки…

— Ні, ти встанеш зараз!

Таня схопилася за краї ковдри й одним ривком зсунула її з подруги. Та зрозуміла, що боротись марно, сіла і потяглася.

— Слухаю тебе.

Таня у руках мала якийсь листок і мовчки простягнула його Руті. Та його мовчки вивчала десять хвилин. Звісно, вона зрозуміла все, що було там написано, але не могла усвідомити, до чого тут вона.

— І що це?

— Це твоє заняття! — засяяла Таня, ніби це було очевидно. — Вони спочатку запропонували мені цим займатись, але я тут подумала і зрозуміла, що тобі це більш потрібно… І ти не менш досвідчений філолог, ніж я… Я вже подзвонила до них і сказала, що ти цим займатимешся, і, скажу чесно, мені здалося, що вони навіть зраділи такому поворотові подій.

— Я не розумію… Моє заняття?

— Саме так! Тобі треба розвіятись! Тобі треба зайнятись чимсь іншим! — переконувала Таня. — Тобі сподобається!

— Я не знаю, чи зможу… — сумнівалась Рута, поглядаючи на запрошення.

— Звісно, зможеш! Ти прекрасний знавець цієї справи! Ти зможеш багатьох навчити такому, що їм і не снилось… і до того ж — у тебе є досвід! Повір, це потрібно тобі!

— Думаєш?

— Звісно! Чи ти думаєш до кінця життя валятись у ліжку і плакатись мені в сорочку?! Не знаю, як Гектор, а я такого тобі не дозволю! Ти будеш щось робити!.. І це прекрасний варіант! — говорила Таня. — Не дивись на це як на роботу, дивись на це як на цікаву справу, що буде приноситиме тобі задоволення!

Рута знову вдивилась у запрошення. Вона розуміла, що подруга має рацію. Їй потрібно чимсь зайнятись. Тієї хвилини жінка зрозуміла, що теж цього бажає. Тієї хвилини жінка вирішила, що більше ніколи в житті не дозволить собі жаліти себе і марнувати дорогоцінний час. Їй стало соромно за те, як вона безцільно його гаяла.

— Добре, — сказала вона. — Я згодна.

— Молодець.

Рута підсунулась до Тані й обійняла. Вона була надзвичайно рада, що має таку подругу, яка може вчасно вправити її мозок і направити на потрібний шлях.

— Що б я без тебе робила?.. — прошепотіла Рута. — Ти мені так допомагаєш… Ніби янгол-хоронитель.

— Не думай про альтернативи, — відповіла Таня. — І не думай про свої пісні. Забудь про них, добре? Віддавайся цій справі сповна!

— Добре.

— Тоді одягайся. Зараз поїдемо кудись і будемо тебе готувати до майбутньої роботи. Я ж не хочу, щоб замість мене туди з’явилась неграмотна панянка, яка не знає своєї справи. Трошки освіжимо твої знання, щоб усе було професійно.

— Думаєш, у мене вийде? — спитала Рута.

— Я в цьому не сумніваюсь. Але добре, що ти цим переймаєшся, — це доводить, що тобі цікаво і не байдуже. Бо, признаюсь, я думала, ти і далі будеш прикидатися рослиною… Все, одягайся і спускайся снідати… Ніл наготував омлетів… М-м-м, смакота!

Таня засміялась і вийшла з кімнати, залишаючи на ліжку замріяну і щасливу Руту. Їй справді стало легше. Вона забула про пісні, про Гектора. Їй вже хотілося чимшвидше взятися до своїх обов’язків. Світ набирав барв і втрачав сірість, яку вона бачила скрізь ось уже майже цілий рік.

— Вибач, що ти мусиш сидіти в цій запилюженій бібліотеці, — заговорив Бенедикт. — Ти заслуговуєш на прекрасні побачення в дорогих ресторанах, а я змушую тебе сидіти тут.

Вони з Анною сиділи за столиком серед високих сірих полиць старої бібліотеки і шукали в списках книг назви тих оповідань, які повинен знайти Бенедикт для професора Любомира. Сонячне світло майже торкалось того місця, де сиділи вони, — від чого здавалося, що надворі пізній вечір.

Завдання виявилось не таким легким, як хлопцю здавалось.

— Ти жартуєш? — поглянула йому в очі Анна. — Це найцікавіше побачення в моєму житті… Невже я схожа на тих дівчат, які мліють від пафосних місць і гламурних страв?

— Авжеж, ні.

— Тоді не говори мені такого… Повір, тут, копаючись в архівних списках, відчуваючи запах старих книг, я почуваюся найщасливішою дівчиною, а ті канапки, які ми будемо їсти, видаватимуться мені найапетитнішою стравою в світі, з якою не зрівняється жоден ресторан.

Бенедикт засміявся, але одразу притих, бо повз їхній