Читати книгу - "Землянка"

не інакше. Хіба мало наволочі лишилось після купації?..» Всезнаючі баби нашіптували: «Чорна кішка. Хлопчаків душить. Мужеську стать нищить до коліна, щоб не було продовженія роду…» Словом, спорядили Оксану-бригадирку в район: іди, жінко, домагайся, щоб власті приїхали. Хай розберуться на місці, що воно діється.

Того вечора Яшка зарані шурхнув у тісну свою капличку. Не стало коня — не було йому й роботи. Наче вийняли душу й розтоптали. Ще ніколи так не гнітила його темна й понура землянка, товща сирої землі над головою і з усіх боків.

З болем прислухався він, як стогне, ворочається на долівці сердешна мати. Знов одібрало їй праве плече. То було відпустило тіль-тіль, могла хоч ложки помити, а як зачула, що скоїлось з неприкаяним сином її, — ще гірше струпіло неньку. Ночами не спить, над Яшкою, мов тінь, вартує, і плаче, і кляне, і погрожує: «Ой же мучителю мій, ой же волоцюго бездомний!.. Та припну, єй-богу, до пакола, щоб сидьми сидів, щоб не носило тебе по хворобах, щоб дав спокійно померти мені…» Кляла свою долю Ониська, гірким словом поминала і непотовкущого мужа — Гаврила, і баламутного Максима-неслуха.

— Ой ручечки, ой кісточки мої! — кигиче мати, і Яшка вовтузиться в темряві, немов у кам’яному мішку.

Тільки склепив обважнілі повіки, над самою головою щось прогуркотіло.

— Пру! — почулось знадвору. Потім — го-ду-ду. Як у бочку.

— Хтось кличе? — Яшка злетів із постелі.

— Ти куди? — підхопилась мати. — Не смій мені! Не пущу!

Вона розкинула руки, хапнула пітьму, а Яшка — низом і в двері. Ониська, в чому була, гайнула за сином, готова бігти на край села, аби тілом своїм заступити нерозумне дитя.

Як у вогонь, кинулась Ониська в страхітливу темінь.

— Доброго здоров’я! — зупинив її жіночий голос. — Звиняйте, бабо Онисько, що й вас підняла. Яшку звала.

— Тю! — сторопіла Ониська. — Це ти, Оксано?!

— Думали, дідько? — засміялась бригадирка. — Та й справді можна подумать… Гляньте, на чому приїхала.

Ониська пригнулась. Долоню, за звичкою, приклала козирком до лоба, закліпала підсліпуватими очима. «Свят-свят, — перехрестилась лівою. — Що за навождєніє?» Перед самісіньким носом якась темна коробка, на фургон схожа. Де ж вона взяла, бригадирка? У район же подибала пішки… Еге ж, підвода стоїть, тільки висока-висока, а зверху лантух не лантух — видать, Оксана. Нюхом уловила стара: худобою пахне. Почовгала в передок, щоб роздивитися. Але Яшка, який сім раз оббіг чудернацьку підводу, перебив:

— А це що таке? — реготнув. — Що це в упряжці? Ге-ге, мамо, гляньте: не сатана часом?

— Буйволи, — весело кинула Оксана. — Дуже смирна тварюка, не лякайтесь. Чорна-чорна, як насмолена. Кажуть, із Кавказу пригнали, в горах вони водяться. Цілий гурт пригнали і нам пару дали, для хазяйства. А я ще й фургон попросила в погонича… грузин такий балакучий.

— Господи! Та воно ж рогате, — жахнулась Ониська. — Як же ти, боронь боже, доїхала?

— Як на волах. Тільки соб та цабе по-нашому не знають, в бур’ян лізуть. З обіду оце ледь допленталась.

Ониська, наохавшись і надивувавшись, звела очі на темну копицю й поспитала:

— Гей же, як там начальство дума ловить оту «кішку» чи що воно, трясця його матері?

— Котів, бабо, — сказала жінка з підводи, — котів розвелось до біса, а міліціонер один як палець на весь район.

— Отако! — сплеснула Ониська. — Виходить, нема наказаній душогубам? Хай собі гуляють?

— До вірьовки догуляються. Самі зловимо… А поки що, бабо, підставляйте подол. Так, так, підставляйте, — бригадирка пошаруділа в сіні, кинула Деркачисі цупкенькі кругляки, аж пелену відтягло: — Це вам заокеанський гостинець. Яєчний порошок, у суп годиться. Дві банки вам, третю передайте діду Овраму. Хай старий видужує…

Вона вже хотіла рушати — «соб-гей!», раптом згадала:

— Яшо! То чого я тебе кликала?.. Приймай худобу. Ти в цьому ділі тямущий. До борони привчиш, до сапки, до всякої роботи.

Так, наче грім у ясний день, звалився на Яшку досі не чуваний клопіт.

Яшка Деркач став буйволятником.

Що це таке, в повній мірі зрозумів бідолашний тільки згодом. Він спав до ранку спокійним сном, не знаючи, які муки ждуть його попереду. Він і гадки не мав, що язиката команда вже виглядає його, аби досхочу надражнитися.

Отже, разом із сонцем Яшка прокинувся. Повагом вийшов із землянки. І перша несподіванка — ціла орава дітей у дворі. Хлопчаки обступили буйволів, галасують, вистрибують, штрикають пальцями:

— Диви, диви, диви!

— А осьо-сьо!

— Вам що тут, цирк?! — хмарою налетів Яшка. — Вимітайся, бо як блисну!

Ватага — в кущі. Пурхнули, як ті горобці, принишкли.

Та хіба надовго? Тепер і люшнею не спровадиш малечу, поки не намозолять прудкі свої оченята.

Та й сам Яшка до ладу не розгледів у потемках, що воно за створіння. З деяким острахом підійшов до худоби. Мамко рідна! І вродиться ж таке неоковирне! Спина горбом, ошийя висить, немов бахрома, ноги, як цурпалки, товсті й короткі, рогачі назад вивернуті. А шерсть — чорна, густа, лиснюча. Ну просто, ради забави, хтось перетовк барана з волом, так-сяк зліпив докупи, ще й вимазав дьогтем!

— Бицю, бицю, бицю, — поманив Яшка чорне страховисько і бочком-бочком став підкрадатися. Буйволи понуро ремигали, навіть оком не повели на нового хазяїна.

А тим часом хлопчаки, набравшись духу, виставили з-під лопухів плескаті носи, уїдливо зачмихали:

— Перевертні!

— Суржики!

— Квачі!

— А щоб вас! — метнувся Яшка, ладен передушити голомозу босоту. Та куди там! Фіть! — розлетілися цвіркуни.

— Яшка, барашка, буйволяча свашка! — виспівували дітлахи; вони почували себе в повній безпеці серед лопушиного царства.

Сердито спльовуючи, погнав Яшка буйволів до Інгулу. Не до верб погнав (хай їм