Читати книгу - "Ліки від страху"

Горовий знизав плечима:

— Талановита людина Панафідін у будь-якій суперечці домагається не істини, а перемоги. Талановитого вченого Панафідіна це може далеко завести…

— Далеко чи високо? — запитав я з прнтиоком.

— У науці оті вектори іноді збігаються. Суперечка про різницю між людьми, які люблять себе в науці, й тими, хто любить науку в собі, ще не завершена…

— Лижина ви більше не зустрічали?

— Ні, але я чув, що у нього з Панафідіним виникла принципова суперечка й Лижин покинув лабораторію. Деталей не знаю.

— Як ви гадаєте, чи могли Панафідін або Лижин самостійно отримати метапроптизол?

Горовий знизав плечима:

— То дуже складне питання. У Панафідіна значно більше шансів за рахунок чудової наукової бази та дослідницького обдарування. А Лижин — учений із блискучою фантазією, уявою художника, потужною пам'яттю й здатністю мислити широкими категоріями…

— Як же сталося, що вчений з такими здібностями міг канути в невідомість?

— Вчені не кінозірки, їхні портрети не вивішують на вуличних стендах. А в науковому світі його надійно затискує Панафідін. Адже він член усіх редколегій і вчених рад, через які може пробиватися зі своїми ідеями Лижин.

Я невдоволено похитав головою.

— Щось мені не віриться, аби увесь науковий світ так ото беззастережно підтримав Панафідіна, коли б він відстоював помилкову ідею.

Горовий сердито покосився на мене:

— А навіщо ці узагальнення: «увесь науковий світ», «беззастережно», «помилкова ідея»? Науковий прогрес — це торжество нових ідей, і успіх цих ідей часто пов'язаний з авторитетом їх носія. Якби прославлений петербурзький фізіолог Пашутін не оголосив дослідження Льва Соболева на підшлунковій залозі безперспективними й хибними, то скоріше всього Соболєв, а не Фредерік Бантінг отримав би Нобелівську премію за відкриття інсуліну. Але, як ви кажете, «увесь науковий світ» значно охочіше прислухався до думки визнаного авторитету в цій галузі, ніж до голосу невідомого новачка. Тож не дивно, що думка Панафідіна для будь-якої людини набагато вагоміша, ніж нереалізовані фантазії якогось невідомого Лижина…

Багато про що ми з ним говорили, але я так і не наблизився ані на крок до розв'язання цієї заплутаної, зовсім незрозумілої справи. Й щораз більше мене починав цікавити Лижин — постать загадкова, таємнича, однак поки що безлика.

«… Ніби листочки осінні, зірвані вітром, кружляють і щезають у пітьмі часу роки. Ти йдеш, лікарю, крізь людські страждання, послані богом, природою, людським невіглаством. Жадібно розплющеними очима дивишся на світ, навчаєшся мистецтва лікування сам, навчаєш інших… Ти переконуєшся, що читання книг ще не створює лікаря — лікаря створює лише практика…»

Я кладу на лаву свій записничок, товстий, оправлений шкірою. Полковий лікар воїнства датського короля Християна, я практики маю предосить: великі трофеї та півтори тисячі поранених приніс штурм непокірного Стокгольма. На мою долю трофеїв дісталося 116 гульденів та всі поранені. Обпечені, з переломами рук і ніг, з розтрощеними ребрами, витеклими очима, з кульовими ранами, прониклими всередину організму й навиліт пробитими, з одірваними від кісток м'язами, проломленими головами — всі вони чекають зцілення від мук.

Холодний вітер із затоки дме у вибиті вікна старого магістрату, де розміщено шпиталь. Свічок немає, і три драгуни тримають над столом горстки смолистих соснових скіпок, що палахкотять ясним тріскучим полум'ям. Сімнадцятилітній рицар Соренсен з ледь помітними вусиками на верхній губі першим видерся на фортечний контрфорс, і відразу ж осколком ядра йому роздробило праву гомілку. Юнак тремтить од болю й переляку, дивлячись на свою понівечену закривавлену ногу, на рану, що почала чорніти по краях. Я даю йому склянку ялівцевої горілки:

— Випий, друже мій. Алкоголь притлумить твої чуття, зменшить страждання.

Мовчки, покірно бере Соренсен склянку, п'є з огидою, і зуби його гучно стукотять об скло. Я киваю солдатам, що виконують обов'язки санітарів, ті мовчки, швидко вкладають рицаря на стіл, міцно прив'язують кінською попругою, і юнак, охоплений смертельним жахом од близьких мук, тонко, по-заячому кричить:

— Не треба… не треба… я не хочу бути калікою… краще вмерти!..

— Ніж, таз, джгут! — оглушливо кричу я лікарським помічникам, і вони виконують розпорядження моторно й спритно.

Куций, дуже гострий ланцет невблаганно різонув білу хлоп'ячу шкіру над коліном — один раз іззовні, другий ізсередини, блиснув світлий шар жиру й відразу почав забарвлюватися багровим струменем збіглої в розтин крові.

— Джгут! — кричу я.

Уп'ялася коричнева гадюка джгута над надрізом, стягнула судини, я промокнув корпією рани й полоснув ланцетом м'яз.

— Стежте уважно за моїми діями, — кажу я помічникам. — Я б міг залишити йому коліно, відтявши кінцівку по суглобові на згині. Але чорні кільчики гнійного запалення, з якими ми не можемо боротися, вже полізли по нозі. Вирішимо, як полководець у битві: краще втратити частину, ніж загубити все військо…

У жахливому, нелюдському крикові, що шматує душу, заходиться прив'язаний до стола юнак. Одному з драгунів, що тримав скіпки, стало погано, й він зі стогоном падає на долівку. Розсипалася скіпка, й вуглячки, закотившись у калюжі збіглої зі стола крові, гаснуть із пронизливим сичанням.

— Заберіть його звідси геть! — кричу я. — Ще вогню! Давайте кілька смолоскипів…

Драгуна зараз же відтягнули убік, спалахнуло полум'я, з новою силою пронизливим вищанням зайшовся поранений. Із рани вистромилася біла, як цукор, гомілкова кістка.

— Пилку! — командую я. — Склянку горілки!

Помічник підносить мені склянку до рота.

— Та не мені! Хворому!..

Соренсен п'є, захлинаючись, потім блює, і він на мить затихає.

Із посвистом і тонким хрускотом вгризається пилка в кістку, й відразу ж знову диким зойком заходиться нещасний. Лівою рукою я хапаю ланцет і перетинаю сухожилля — нога від'єдналася від тулуба.

Лікарський помічник бере її обережно, кінчиками пальців, наче побоюючись завдати їй болю, кладе в таз.

Із зовнішнього боку стегна я залишив