Читати книгу - "Месник"

Пара зупинилася в п’яти кроках від ґанку. Модест роздивився обох. У чорних куртках, джинсах і светрах, у зручному взутті. Схожі. Один трохи вищий, ніс із горбинкою. Очі напружені, тіла готові до будь-якого повороту подій.

– Хто є в домі?! Відчиняйте! Поговорити треба!

Тиша.

«Молодець Лана! Розуміє, що голосом видасть… Вони не знають, що нас двоє… Можуть тільки здогадуватися… Нехай підійдуть ближче…»

Лана принишкла, її не було чути, але Модест відчував, у якій напрузі дівчина чекає його дій. Він причаївся на горищі над ґанком, вибрав позицію так, щоб за мить вилетіти ногами вперед у вікно. У діру від сучка двір було добре видно. Нижчий зростом озирнувся, кивнув снайперові в машині і неголосно сказав напарникові:

– Перевір двері, спробуй відчинити.

Сам же увібрав голову в плечі, підняв руку з пістолетом і водив рукою на рівні вікон. Високий м’якими кроками зійшов на ґанок, взявся за дверну ручку…

Вилітаючи у вікно, Модест побачив, як нижчий підскочив на місці, дриґнув ногою і завалився на спину… В леті відчув, як щось обпекло ліву руку… Ударяючи високого каблуком у голову, думав лише про те, щоб упасти на руки, щоб, не дай боже, не поламати кістки… Вуха заклало від пострілів… Розкот! – Лана з рушниці. Бах! – пістолет. Фьють! – оптика. Знову розкот!.. Дзенькіт розбитого скла… Все…Тиша… Свіже лісове повітря щедро розбавив запах пороху. Грюкнули двері, Лана притулилася до одвірка. Модест приклав руку до шиї «гостя», що лежав біля ґанку. Міг би цього й не робити, – гарні черевики, ковані, армійські. Бігом зиґзаґами рушив до машини… Так! Снайпера відкинуло від авто на кілька метрів, на місці обличчя яма. Випростався, розслабився, повернувся до Лани.

– Чому чотири постріли?

– Я… Отой, – кивнула на нижчого, – з пістолета у небо… Снайпер… Знову я…

– Ти краще за снайпера стріляєш!

– По-перше, він мене не бачив, не знав, де я. А я його – як на долоні… По-друге, я стріляла краще всіх у групі підготовки… По-третє, стріляв він у тебе, подивися, комбінезон на рукаві пропалив, куля в дверях, тобі пощастило.

– Так… Моя робота виявилася набагато веселішою, ніж я собі уявляв. Дідько!.. Ніколи не бив ногою!

– У всьому буває перший раз, – мовила Лана й опустилася на поріг. – Дивуюся, як легко у нас вийшло.

– Тихо, це ще не все! У лісі четверо…

Модя відтягнув трупи в льох, зібрав зброю, відніс у хату, допоміг увійти Лані.

– Я йду в Холодний Яр, – розпорядився тоном, що не терпить заперечень. – Ти чекаєш на мене тут.

– Сьогодні повний місяць… Я з тобою.

– Повзтимеш? Не допоможеш, тільки затримувати будеш. Краще, якщо ти залишишся, мені буде спокійніше Продукти є, а захистити ти себе зумієш.

Лана болісно усміхнулася.

– Не кинеш мене?… Після всього…

– Дурепа! Була дурепою і залишилася!

– Машину віджени куди-небудь.

– Уже порозумнішала! – поцілував у маківку, як робив це завжди. – Закрий на колодку, прислухайся.

– Візьми пістолет.

– Не вмію я. Буде при мені, надіятимуся і проколюся, «малюк» зі мною, кулаки… Та й ногою вже вмію. Ти… чекай… Повернуся я.

Сонечко пробило хмари, ліс повеселішав, заворушився, десь обізвалися пташки. Модест відігнав УАЗ за огорожу, сховав у кущах, озирнувся і швидким кроком заглибився в чагарник.

«До Холодного Яру години три, розминутися з ними я не можу, хіба що на хутір підуть… Не повинні, сюди будуть повертатися. А може, й не будуть, може, нишпорять по Яру, браслет шукають. Нехай, я їм допоможу…»

Знову зарядив рівненький дрібний дощ. Модест, як сторожова, весь час прислухався. Нікого не почув, не побачив, не зустрів. Навіть звірі поховалися.

«Унылая пора, очей очарованье…» – рядок засів у голові і не підпускав інші думки. Пройшов урочище Тарапатчин: ще хвилин сорок – і Холодний Яр.

«Що вони там роблять у таку непогоду? Шукають? Знайдуть, як же! Бісового батька!..»

От із цього місця й починається Холодний Яр. Дощ, на подив, припинився, хмари розійшлися і відкрили далеке сонечко. Модест, крадучись, ішов між деревами, не пропускаючи повз вуха жоден звук.

«Тут велика сосна, галявина, де ми з Ланою влаштували привал. Праворуч ледь помітна стежина до ріки, ліворуч, за густим чагарником, така ж стежина до озера. Недопалок! Чужий… Вони пішли до ріки. Добре, нікуди не дінуться».

Модест обійшов чагарник і ковзнув до озера. Вода відкрилася зненацька. Він бував біля озера кілька разів і так було завжди. Саме із цього місця озеро виглядало таким, яким його малював у своїх оповідках дід Башкир.

Із цього боку камені-лежені, що вросли в землю, на другому – смуга берега, вкрита опалим листям. Під одним із цих каменів має бути оберіг. Під яким? Підійшов ближче, уважно вдивляючись у камені. Почуття небезпеки охопило його раптово. Підняв голову – на тому березі стояв Льолік. Усміхався і тримав на прицілі.

«Зайшли з боку річки…»

– А ми тут нічого не чіпали… Встигнемо. Тобі ж доручено, шукай, продовжуй.

Кількох секунд було досить, аби Модест визначив, що двоє знаходяться по боках, у кількох метрах від нього, а один – за Льоліком у кущах на другому березі.

«Усі зі зброєю. Важкувато доведеться. Але… Це мій ліс! Я його знаю, а вони тут чужинці. Спробую… Іншого виходу немає».

Усміхнувся Льоліку негарною усмішкою, відставив ліву ногу, вперся нею, показушно розслабився… «Ніколи не думав що гратиму нінзю…»

– Так, мля, ваша взяла… А що ж самі не знайшли? Проблем було б менше.

– Не там шукали. Ти ж на карті таке намалював, що чорт ногу зламає!

– Карту читати вміти треба, дебіли. Погано в