Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

— Ваш приятель — мерзенний себелюб! — вніс ясність Розсерджений. — У нього й справді щастя по вінця, та він надто невдячний, щоб оцінити його. А от хай стане на іншу точку зору…

— Уже ставав. З усіх боків оцінював своє щастя. Тільки дружина теж стоїть на своєму: забезпеч їй до дня народження манто із чорнобурок і старовинну камею…

— А вдовольнити бажання коханої, хіба ж’ не щастя? — звів брови Добрий.

— Яка там до біса вона кохана! У мого приятеля від її акустичних полів хронічний спазм у п’ятах.

— Штраф! — сказав Розсерджений, а Добрий тактовно відвернувся.

Якийсь час усі мовчали, й Максим устиг вигнути чортикові стан, повернувши його тим місцем, яке прийнято цнотливо прикривати хвостом. Він би охоче пішов з цієї сповненої магнолієвих пахощів кімнати, коли б не знав, що ажурна шторка над дверима може впасти й перетворитись на непереборну перешкоду, та й взагалі в цій елегантній установі трапляються всілякі несподіванки для тих, хто має зухвалість уперто додержуватись хибної думки про те, що він не створений для сімейного блаженства. Йшлося ж бо про поганий приклад для молодших, а такий гріх нікому не прощається.

Отож Максим забезпечував чортика казаном із грішниками, терпляче дочікуючись продовження розмови. Ць®го разу ініціативу виявив Добрий:

— О, я розумію: всіх нас чарує міф про андрогінів — мрія знайти людину, чиє біологічне поле повторило б твоє власне, як права рукавичка ліву. Знайти дзеркального двійника твого власного «я». Ну так, тоді взаємодія злитих воєдино ідентичних за своєю суттю полів стає джерелом потужної енергії — вік подружжя незмірно подовжується, можливі й інші суперефекти, поки що не вивчені. Моя дисертація…

— Облиш нарешті свою дисертаціюі — сказав Розсерджений. — Вона в тебе висмоктана з пальця. Ти маєш бодай один випадок отих самих «зведених до пари рукавичок»? Ні! Для цього як мінімум треба вивчити поля у половини жителів земної кулі, а ми поки що таких можливостей не маємо. Та й навіщо це? Велика втіха дізнатися, що твій дзеркальний двійник живе в Африці, в якому-небудь племені тумба-юмба, бігає в спідничці з пальмового луб’я і встромляє в ніс ручку від порцелянової чашки! Спасибі за таку знахідку! Нормальному чоловікові потрібна освічена дівчина з порядної сім’ї, без ексцентричних витівок і всіляких там претензій. Суспільство теж зацікавлене, щоб одружувались з такими. А тому з науковою амурологією рахуються. На основі наших рекомендацій уже розроблено інструкції щодо впорядкування шлюбних контактів та особистого життя кожного громадянина, і — будьте певні! — скоро вони набудуть чинності закону. Тоді ми знайдемо управу на всіх упертюхів.

— Та навіщо? — всміхався Добрий. — Ніколи нічого не треба перебільшувать. Адже все просто! У наших списках — добірні наречені з найоптимальнішими для подружнього життя полями. Ті, які залишаються поза списками й не можуть представити виданої нашим Інститутом індивідуальної карти, бажано з блакитним грифом, шансів вийти заміж практично не мають, і ніяке кохання їм не допоможе. Та й який нормальний чоловік закохається в дівчину без карти? Нонсенс! Отак вершиться природний… хотів сказати суспільний добір у вигідному для людства напрямку. Ми визначили оптимальні передумови створення сім’ї, ми звільнили людство від трагедії нещасливого кохання, фатальної помилки, і коли щось виходить негаразд, як у вашого друга, то причину треба шукати справді у гіпертрофованому відчутті власного «я». Порядній людині належить з ним боротися! А наші комп’ютери помилитися не можуть…

— Скільки? — спитав Максим.

— Що — скільки?

— Скільки мені належить заплатити штрафу, бо я нізащо не одружуся з вашою привабливою шатенкою з гарними ногами і звичкою милуватися загравою.

— Ще вона любить кататися на весельному човні, як ви, підгодовувати взимку птахів і гуляти лісом…

— Авжеж. Вона приїхала в той ліс у капелюсі з такими крисами, що поздирала глицю з молодих ялиць, а в найкритичніший, на її думку, момент, з’явилася з-за барбарисових кущів у прозорому пеньюарі… Хай їй» біс!

— Слухай, упертюху, — за правом давнього знайомства перейшов на фамільярний тон Розсерджений. — За привабливу шатенку ти залишиш у нас свою зарплату — це для початку. А потім…

Шторка дамокловим мечем зависла над головою, коли Максим переступив устелений бірюзовим килимом поріг, але не ворухнулася.

— Зачекайте! — гукнув услід Добрий. — І гарненько подумайте над перспективою. Ваше дзеркальне «я» — Марія Онка, вона живе за триста десять кілометрів, у лісовому квадраті М-713, в будиночку над озером. Вона ніколи не була одруженою і залишилася в трагічній самотині, бо також когось чекала і не схотіла слухати порад наших попередників. Тепер їй вісімдесят п’ять років, я її не бачив, але здогадуюсь, що краще на неї не дивитись. Іншого варіанта в нас немає. Інший варіант, можливо, колись і з’явиться, але тоді вже вісімдесят п’ять років буде вам. Я довго займався вашими біологічними полями, бо вони дуже цікаві з погляду теми моєї дисертації…

— Не мороч людям голову своєю дисертацією! — гаркнув Розсерджений. — Пора писать доповідну начальству…

Обернувшись, Максим сказав:

— Я одружуся з тією Онкою. Я одружуся з нею для того, щоб ви від мене відчепилися.

І, спіймавши руками пластикову шторку, яка ось-ось мала опуститися перед ним, тримав її, аж поки в механізмі, замаскованому під вигадливими візерунками, щось хрупнуло.

Максим піднявся в горішню кімнату свого дерев’яного, успадкованого разом з професією від батька-лісника будиночка і, роззувшись, вклався відпочити.

його улюблена пора дня… В меду призахідного сонця зберігається нетлінною мить, коли здається, ніби те, що є, уже було і буде ще не раз, й від того його проймає щасливий спокій, і він мов збоку бачить себе — великий дужий чоловік простягся, закинувши руки за голову, на ліжку, де колись народився і де колись помре, але його те зовсім не хвилює, бо почувається вічним на цій землі. Вічним і вільним від метушні в погоні за земними радощами й від страху помилок, які мордують інших. Хіба ж він не обранець долі?