Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Щодо руху Запорозького корпусу, то, зважаючи на гостру потребу у відпочинку і на налагодження власного запілля, він приступив до виконання директиви лише 4 серпня. Шлях Проскурів — Летичів — Літин був вільний від ворога, бо там були лише дрібні відділи розвідки. На вечір 9 серпня Запорозький корпус зосереджується в районі Якушинці —хутір Мизямівський. Того ж 9 серпня Запорожці відбивають атаку невеликого відділу ворога, що складався переважно з матросів та жидів, а 10 серпня 6-а Запорозька дивізія атакує Вінницю. Вона ранком захопила станцію, але внаслідок контратаки ворога, якому допомогли частини, що відступали з Жмеринки, була відкинута назад. Лише о 16 годині Запорожці знову атакують Вінницю та захоплюють саме місто. Майже одночасно до Вінниці з півдня підійшла 10-а галицька бригада. В наші руки попадає чимало майна. Населення, змучене більшовицьким терором, радісно вітає наші війська. Ворог відступив до станції Калинівка.

Акції на Шепетівському напрямку також поступово розгорталися. Група Січових Стрільців поволі посувається вперед. Одну дивізію вона тримає на фронті, другу — в резерві. 4 серпня ця група виходить на річку Хомора. В цей час 2-й галицький корпус займає Старокостянтинів. Під час боїв за це місто взято два ворожих бронепотяги міцної конструкції, полонених та майно.

Для захисту Проскурова від небезпеки з заходу Волинську групу пересунуто в район станції Війтівці. На 10 серпня наші частини в Шепетівському напрямку успішно просуваються на північ, але 10 серпня ворог, скупчивши свої сили в районі Шепетівки (1-а совєтська дивізія), зміцнив їх свіжим резервом та перейшов у контрнаступ і тим примусив лівофлангову бригаду 2-го корпусу відійти на південь і навіть залишити Старокостянтинів, але небезпеки для Проскурова не було, бо 2-й галицький корпус більшість своїх бригад тримав у резерві.

Отже, Українська Армія виконала директиву штабу армії, хоч із багатьма відхиленнями та неточностями. Війська, що діяли на жмеринському напрямку, виконали своє завдання, але ворог під прикриттям 7 бронепотягів встиг більшість своїх сил відвести в напрямку на Козятин. 1-й і 2-й галицькі корпуси відійшли на схід від указаного їм директивою напрямку. Запорозька група не виявила належної енергії і швидкості. Ліве крило 2-го галицького корпусу змушене було відійти аж на південь від Старокостянтинова. Усе ж при виконанні директиви війська виявили багато відваги, щоправда, понесли чимало втрат, особливо корпуси Галицької Армії, які вперше увійшли в бойовий контакт з червоними, тактика і методи боїв яких були набагато відмінними од тактики й боїв, що Галицька Армія бачила на польському фронті.

На вапнярському напрямку 3-я дивізія уперто та успішно відбиває всі атаки ворога та міцно тримає в своїх руках цей важливий з стратегічного боку залізничний вузол.

Врешті, треба сказати про утворення вищого органу управління арміями УНР. Галицька Армія перейшла на територію Великої України зі своїм керівним апаратом — штабом армії. Такий же штаб мали війська Армії УНР. Не було потреби ліквідовувати ці апарати, бо кожний з них мав свої особливості, пристосовані до методів тактики та виховання підлеглих їм військ. З цих причин при Головному Отамані С. Петлюрі було утворено особливий штаб як виший орган для об'єднання дій двох армій. Зверхником Української Армії залишився С. Петлюра. Начальником штабу при ньому призначено бувшого професора Російської Військової Академії та бувшого командуючого 9-ю Російською Армією генерал-поручника Юнакова. Цей генерал був відомий ще до Великої Війни як апологет так званої нової системи викладання військових наук, яка робила з старшин генштабу практичних знавців військової справи. Генерал Юнаків був високої якості шляхетною й моральною людиною, авторитет якої у лавах армій був дуже високим. Генерал-квартирмейстером було призначено генерала Курмановича, бувшого старшину австрійського генштабу. Начальником оперативного відділу був підполковник Долежаль (чех за походженням), здібний і видатний старшина.

Директива штабу армії зазначила кінцевим завданням для 3-ї дивізії захоплення та утримання у своїх руках станції Вапнярка та забезпечення правого крила армії. Ініціативу для виконання цього завдання передано в руки командира цієї дивізії генштабу полковника Удовиченка. Дивізія в своїх бойових чинах мусила спиратися тільки на свої сили, маючи до 2300 багнетів, 100 шабель, 18 гармат, з них — 4 гаубиці.

Фронт її охоплював простір до 50 — 70 кілометрів. Сили ворога складалися з 45-ї дивізії (до 4000 бійців піших, кінного полку — 600 шабель, 15 гармат, 7 бронепотягів). На підсилення 45-ї дивізії увесь час надходили окремі частини, що формувалися в Одесі, різної кількості й якості. Часом окремі підсилення 45-ї дивізії доходили, як, наприклад, морський полк, до 2500 багнетів. Нечисленна 3-я дивізія мусила дуже обережно вести свої операції, бо найменша невдача загрожувала їй повним-знищенням. Слабкість ворога полягала в тому, що він висилав свої резерви на фронт “пачками”, а 3-я дивізія розбивала їх по черзі. Таким способом 3-я дивізія за час Вапнярської операції розбила 22 ворожі частини в загальній кількості до 11 000 бійців.

20 червня через Заміхів 3-я дивізія рушає на схід. Збиваючи ворога, вона перетяла залізничний шлях та підійшла до Копайгорода. Несподівано численний відділ червоних, що його перекинуто було із Жмеринки, атакує ліву її колону — 9-й стрілецький полк полковника Шандрука. Під час запеклого бою 9-й полк, хоч і зазнав великих втрат, та не тільки відбив атаки ворога, але і розбив його вщент. Переслідуючи здеморалізованого ворога, дивізія виходить на лінію Шаргород — Мурафа. З метою прикрити своє запілля і ліве крило з боку Жмеринки один курінь її займає станцію Рахни, чим не дає ворогові змоги перекинути свої резерви з району Одеси на допомогу 44-й совєтській дивізії, що захищала Жмеринку.

Бажаючи за всяку ціну утримати залізничну колію Жмеринка — Одеса в своїх руках, командування 14-ї совєтської армії намагається відкинути 3-ю дивізію на захід. Для чого на підтримку 45-й дивізії мобілізує всі свої резерви, перекидаючи їх переважно з району Одеси — Херсона. Перший резерв — Матроський полк у складі 2500 багнетів при одній батареї вивантажується на станції Юрківці. Командир 3-ї дивізії рішає розбити цей полк, доручаючи це завдання 7-у Синьому полкові під командою полковника