Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії — праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».

Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги — хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».

Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав — не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.

За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.

Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.

До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.

Неймовірний хаос продовжувався й тут.

А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.

26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» — Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші — що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».

Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», — писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.

Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, — до того ж на папері.

Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».

Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», — з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.

Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця — а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», — писав він.

Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» — Рівне і приступити до праці. Приїхали — а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», — зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.

Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.

Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», — стверджував він.

Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. «Отак пропало Великої України евакуйоване майно».

Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську — більшовики, а ззаду в Дичках — поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.

4 червня прибули до Волочиська, 8-го — у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. «Приїхали ми в Любар, — згадував він, — от тут «патріотів» було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох — командир якихось окремих гайдамаків; Божко — командир матері Січі Запорозької і Данченко — командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони».

Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: «З-за грошей ми битися не будемо».

«Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу». На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.

Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию… Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка — на цей раз вже не від окупантів, а від «своїх». Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях…

4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того