Читати книгу - "Багряні жнива Української революції, Роман Миколайович Коваль"

Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.

Наприкінці січня 1919 року 7-ма піша дивізія евакуювалася з Києва до Бердичева на формування. Комплектувалася вона вже рік, але мала в своєму складі лише старшин і трохи вільнонайманих козаків у немуштровій сотні.

Увесь лютий простояли в Бердичеві.

Десь ішли бої, а 7-ма дивізія все перебувала в запіллі. Нарешті начальство оголосило мобілізацію підстаршин та козаків. На заклик їх прийшло чимало, але не виявилось вільних приміщень, де можна було розмістити новобранців, не було й у що їх обмундирувати — хоча запасів амуніції у Бердичеві не бракувало. Але склади захопила Сіра дивізія і не дуже поспішала ділитися.

«Ледве зібрали ми до 200 підстаршин до свого полку, — згадував старшина 7-ї дивізії Левко Бондарчук. — Були це старі козаки, що добре знали військову муштру». Тож їх і не дуже вишколювали на плацу, а більше задовольняли духовні потреби: читали газети, дискутували на різні політичні теми, вечорами розучували українські пісні.

Нарешті впав наказ вантажитися в ешелони.

«Рушили з Богом на ворога…» За декілька годин зупинилися на якійсь станції. Хтось із молодших побіг до приміщення вокзалу і прочитав: «Вінниця».

— Що ж це таке?! Їдемо не на ворога, а від ворога? — здивовано запитували козаки один одного.

Непорозуміння врешті залагодили, і, пробувши у Вінниці шість годин, потяг повернув назад.

Вранці наступного дня козаки 7-ї дивізії «побідно маршували по вулицях Бердичева до своїх старих помешкань». Місцеві євреї зі здивуванням і острахом дивились на вояків: чого, мовляв, вернулись назад? А козаки, «жартуючи, запевняли їх, що… большовиків уже розбили й їм нема чого боятися…»

За три дні — знову наказ вантажитись у вагони. На цей раз доїхали до Козятина, а звідти повернули на Фастів.

Все ж до Фастова не потрапили — вивантажилися на станції Чорнорудці. Тим часом зі штабу надійшов наказ провести мобілізацію місцевого населення. Наказали виплачувати новобранцям за одяг, в якому ті прийдуть.

За дві версти від Чорнорудки розкинулося село Вчорайше — батьківщина курінного Морозюка.

Морозюк був «дуже гарною людиною, славним товаришем і як командир куреня — теж був на свойому місці». Зрозуміло, йому нетерпеливилося провідати рідних. Командир полку відпустив курінного…

Наступного дня встали не дуже рано. Молодиця подала снідати. Ще й по чарці самогону налила. Не встигли хлопці випити по другій, як прибіг захеканий козак, блідий та переляканий.

— Кидайте снідати! Більшовики під селом! — панічно вигукнув він.

Йому не повірили, бо знали, що він страхополох. Поглузували трохи та й продовжили снідати. Раптом у селі почулись вибухи гарматних стрілен. Лише тепер козаки кинули й печене, й варене, вхопили рушниці та побігли, на ходу прощаючись із молодицею, до своїх. Їх вже ладнав курінний Морозюк, який повернувся з дому. Поставали на свої місця й безтурботні козаки…

А в Чорнорудці в цей час «робилось щось страшне: по шляху в повному безладі відступали наші піші й кінні частини; тут же серед шляху поставили дві гарматки й палили з них кудись у світ… Дали декілька стрілів та й ходу далі».

Щось довідатись від втікачів було важко.

Командир полку, де служив Левко, був «молодою й надзвичайно хороброю» людиною. Він не піддався паніці, навпаки — наказав полку рушати вперед, назустріч ворогові.

На краю Чорнорудки розсипались у лаву. Спостерігали за втікачами, якими було вкрите все поле. «Пробували ми їх спиняти спочатку словами, — згадував Левко Бондарчук, — а потім почали навіть стріляти до них. Було нас до 200 чоловік, а з них до 30 старшин. Йшли до бійки з більшовиками в перший раз, не були ще зденервовані, крім того, мали досить кулеметів, особливо ручних «Люїсів», дуже зручних, а тому йшли спокійно й бадьоро. Це, мабуть, вплинуло на втікачів, і вони почали гуртуватись біля нас».

Командир вирішив не чекати більшовиків і наказав приготуватися до наступу на рідне село, яке опанував ворог. Страх за рідних штовхав до негайного бою. Забурлила тут козацька кров, з’явилося завзяття. Всі дивилися з нетерплячкою на командира в очікуванні команди «Вперед!» І коли той піднявся, всі ринулися за ним.

Хоч і відважний був командир, та, напевно, недосвідчений, адже повів в атаку своїх козаків через рівне поле, не провівши до того ж як слід розвідки. Краще б через це поле атакували більшовики.

Червоні зустріли козаків щільним вогнем. З лави почали вибувати козаки… Все ж настрій залишався бадьорим.

Та ось на правому крилі лави впав улюблений курінний Морозюк, який, провідавши батьків, встиг до цього бою — останнього в своєму житті. А в центрі лави кулі збили ще декількох старшин, між ними й командира полку.

І серця козацькі затремтіли. Почався відступ… Впорядкувались аж за Чорнорудкою — тут вже укріпились два інші полки 7-ї дивізії. Влившись у лаву, трохи заспокоїлись. Підбадьорювало й те, що командир дивізії спокійно роз’їжджав на очах у всіх.

Тим часом підійшли більшовики і «знову почалась завзята бійка». Але не було вже в козаків впевненості в своїх силах, знову не витримали вони й почали відступати. Командир дивізії Микола Шаповал намагався затримати своє воїнство. Це йому час од часу вдавалося, та ненадовго. Козацтво знову не витримувало ворожого натиску. Врешті відступили аж до залізниці.

Вечоріло. Більшовики припинили наступ. Розібравшли колію, козаки відступили ще на дві версти. Нарешті, потомлені, зупинились на нічліг. Тут виявилося, що дехто дезертирував ще до початку бою. Зате ті, хто лишився, трималися в полку вже до кінця — тільки поранення