Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

«Він не міг так ска­зать про ме­не! Він та­кий лас­ка­вий та ввічли­вий до ме­не й те­пер! - ду­ма­ла Ва­тя. - Ох, ко­ли б цьому бу­ла прав­да! Той Доб­ри­ловський, пев­но, нак­ле­пав на йо­го, отой по­га­ний Доб­ри­ловський, ота жов­та ли­си­ця!..»

І Ва­тя так роз­сер­ди­лась на ту жов­ту ли­си­цю, що бу­ла лад­на здер­ти з неї шку­ру.

Сусана Уласівна вий­шла. Дівчи­на ви­нес­ла за­раз після її од­хо­ду де­серт: ва­рен­ня, кон­фек­ти та яб­лу­ка. За нею за­раз увійшла й Су­са­на Уласівна, про­мо­ви­ла кільки слів до пи­сарші, знов сіла ко­ло вчи­тельші й ба­ла­ка­ла з нею. Пи­сар­ша розгніва­лась зовсім і на­пин­дю­чи­лась. Ваті знов прий­шла на дум­ку обідли­ва фра­за й на­ве­ла на неї сум. Во­на мов­ча­ла і тільки ку­ри­ла. Після де­сер­ту пи­сар­ша вста­ла й по­ча­ла про­щаться. Су­са­на Уласівна не пус­ти­ла її й про­си­ла зос­та­тись на за­кус­ку, але про­си­ла якось бай­дуж­но. Ле­онід Се­ме­но­вич пе­рег­ля­нув­ся з сест­рою й тим на­тяк­нув, щоб во­на не ха­па­лась до­до­му: йо­му схотіло­ся їсти, і він ждав доб­рої ве­чері та ви­пи­вач­ки.

Але йо­го надія не справ­ди­лась. Су­са­на Уласівна не звеліла розк­ла­дать огонь в печі й по­да­ла на стіл шин­ку та сма­же­ну вранці ков­ба­су. На столі стриміла од­ним од­на пляш­ка горілки.

Вина не по­да­ли. Гості за­ку­си­ли й навіть доб­ре не наїлись і не на­пи­лись. Після за­кус­ки пи­сар та пи­сар­ша по­ча­ли про­щаться. Ні гос­по­дар, ні гос­по­ди­ня не про­си­ли їх ще по­ба­ви­тись. Вчи­тельша та вчи­тель ще зос­та­лись, не­на­че на злість пи­сарші.

- Не за­бу­вай­те ж нас! Про­шу вас одвіду­вать на­шу ха­ту! - ка­зав на про­щанні о. Ар­темій, але якось хо­лод­но, більше для зви­чай­ності. Він і в па­фос вже не вда­вавсь, і не цілу­вав­ся га­ря­че, і не ма­хав ру­ка­ми. Гос­тям і це ки­ну­лось в очі. Гості розп­ро­ща­лись і за­рані вий­шли з до­му.

- Вже не так лас­ка­во прий­ня­ли нас сьогодні, - обізвав­ся пи­сар до пи­сарші, вер­та­ючись до­до­му ву­ли­цею.

- Зовсім-таки не­лас­ка­во! - аж крик­ну­ла пи­сар­ша. - Чо­гось по­на­ди­ма­лись, си­дять мовч­ки, не го­во­рять; чо­гось бун­дю­чи­лись. Бла­го­чин­на все роз­мов­ля­ла з вчи­тельшею, а до ме­не й лед­ве де­сять слів про­мо­ви­ла. Цур їм! Я до їх в гості більше не піду.

- І ве­че­рю катз­на-яку по­да­ли. Я зовсім го­лод­ний: якоїсь шин­ки шма­ток, та ще й мерз­лої якоїсь ков­ба­си кільце… Це істин­но мож­на ска­зать про нас, як ка­за­ли ко­зи в казці: «Бігли че­рез місто­чок - вхо­пи­ли кле­но­вий лис­то­чок; бігли че­рез гре­бельку - вхо­пи­ли во­ди кра­пельку, - тільки ми пи­ли й їли», - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

Писар з пи­сар­шею та Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем вер­ну­лись до­до­му, ду­же нев­до­во­лені й навіть сер­диті.

Надбавши собі гро­шиків, пи­сар вже пос­та­вив собі гар­неньку ха­ту, і не ха­ту, а до­мок з світли­цею, кімна­тою та пе­кар­нею. Обс­та­ва в йо­го хаті бу­ла більше та­ка, яка бу­ває в сірач­ко­вих шлях­тичів або в міщан по повіто­вих містах. На стінках в світлиці висіли ряд­ки об­разів в фольго­вих та по­зо­ло­че­них ра­мах (Фольгові ра­ми по­зо­ло­чені не су­хим зо­ло­том, а су­хозліткою, чи позліткою. Це де­ше­ве лис­то­ве зо­ло­то, кот­рим зо­ло­тять не­до­рогі ран­ця до об­разів для се­лян.)

В кут­ку на об­разі висів ви­ши­ва­ний руш­ник. По стінах скрізь бу­ли по­начіплю­вані порт­ре­ти царів та ге­не­ралів, на­мальова­них на па­пері яри­ми кольора­ми й оп­рав­ле­них в прості по­чор­нені рам­ця. На пе­ре­го­родці в кімна­ту висіла здо­ро­ва кар­ти­на - оле­ог­рафія не­до­лад­но­го мос­ковсько­го ви­дан­ня, на котрій бу­ли на­мальовані усякі життєві спо­ку­си: з од­но­го бо­ку ве­ли­ко­руський се­ля­нин си­дить за сто­лом і круж­ляє горілку; з дру­го­го бо­ку мос­ковські при­каж­чи­ки п'ють за сто­лом в сад­ку пи­во та горілку з яки­мись мам­зе­ля­ми. Ця пістря­ва чер­во­но-си­ня ма­за­ни­на над­да­ва­ла світлиці ве­се­ленький виг­ляд. Ко­ло по­ро­га сто­яла здо­ро­ва зе­ле­на скри­ня на коліща­тах, по­мальова­на здо­ро­вецьки­ми пуч­ка­ми чер­во­няс­тих рож, і зве­се­ля­ла світли­цю своїми яс­ни­ми кольора­ми. На мальова­но­му не­ве­лич­ко­му мис­ни­ку ко­ло по­ро­га біліли пос­тав­лені сторч ряд­ки тарілок, таріло­чок та блю­де­чок. В кімна­тах бу­ло хоч тісненько, але чис­то, теп­ло, привітно. Попід стіна­ми сто­яв ослін з спин­кою, по­мальова­ний чер­во­ною фар­бою, та кільки простіших, по­мальова­них зе­ле­ною фар­бою, «панських» стільців. Світли­ця виг­ля­да­ла пістря­во й мальовни­чо, мов перська яс­на ткан­ка з уся­ки­ми квітка­ми.

Писарша пос­та­ви­ла на столі лам­пу. Пи­сар вий­няв з ша­хов­ки під мис­ни­ком пляш­ку нас­той­ки й пос­та­вив на столі. Усі посіда­ли за сто­лом і по­ча­ли су­ди­ти й гу­дить бла­го­чин­но­го та йо­го сім'ю. Пи­сар­ша звеліла най­мичці зва­рить ва­ре­ни­ки на ве­че­рю.

- Щось є! Щось тра­пи­лось, але що та­ке, то я й са­ма доб­ре не вга­даю, - аж ла­ма­ла собі го­ло­ву пи­сар­ша, - пе­редніше ко­лись прий­ма­ли нас доб­ре, аж цілу­ва­лись, а те­пер тро­хи не од­вер­та­ються.

- І я до­га­ду­юсь, що во­но щось та є! - обізвав­ся й собі пи­сар. - Во­но ко­лись потім ви­явиться, але по­ки що, то й я собі аж го­ло­ву ла­маю, та нічо­го не вга­даю.

- І я примітив, що Ва­тя чо­гось на­су­пи­лась, чо­гось вда­ва­ла з се­бе неп­рис­туп­ну ве­ли­ку панію. Роз­пер­лась на софі, за­дер­ла кир­пу вго­ру, за­ко­пи­ли­ла гу­би… - до­дав Ле­онід Се­ме­но­вич…

- Я нігде нічо­го про їх не го­во­ри­ла при лю­дях. Мо­же, ти, Льоню, що ляп­нув язи­ком за їх при ко­мусь? - ска­за­ла пи­сар­ша до бра­та.

- Може, й клеп­нув що: а хто йо­го знає. Я так ба­га­то бов­каю, що нічо­го не при­га­даю, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Хто в вас не­дав­но був на ху­торі? - спи­та­ла пи­сар­ша в бра­та.

- А хто ж був! Був з Бо­гус­ла­ва ста­рий Ав­рум: приїздив тор­гу­вать пше­ни­цю та про­со, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Що ж ти го­во­рив при йо­му? Оті по­купці пашні - ве­ликі бре­ху­ни й пе­ре­но­сять пльотки з се­ла в се­ло, мов со­ро­ки, - ска­за­ла пи­сар­ша.

- Я з ним і не роз­мов­ляв. Це я доб­ре пам'ятаю.

- А ще хто був в вас на ху­торі? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- А ще хто? Бу­ли се­ля­ни, був наш ба­тюш­ка, був Ан­то­син батько. Хто ж іще? Ага! був ди­якон Доб­ри­ловський, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Ота жов­та ли­си­ця? - про­мо­ви­ла пи­сар­ша.

- Отой жов­тий лис, але я в йо­го хвос­та не примітив на той час, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- За що ж він роз­мов­ляв з то­бою? - спи­та­ла сест­ра. - Чи не го­во­ри­ли ви чо­го за бла­го­чин­но­го, за Ва­тю?

- А дідько йо­го знає, що він ка­зав. Здається, го­во­рив, щоб я сва­тав Ва­тю.

- А ти що ска­зав? - спи­та­ла пи­сар­ша.

- А я ска­зав… Що я ска­зав? Ска­зав, як да­дуть ти­сяч з п'ять, то сва­та­ти­му, а як дві ти­сячі, то не­хай її «задні» візьмуть, - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич.

- То це ж та жов­та ли­си­ця й роз­ка­за­ла усе бла­го­чин­но­му. Так во­но й є! - ска­за­ла пи­сар­ша.

- Навряд чи роз­ка­за­ла. Ди­якон не при­ятель же й не рівня бла­го­чин­но­му, - ска­зав