BooksUkraine.com » Драматургія » Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович 📚 - Українською

Читати книгу - "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"

165
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета" автора Вітольд Гомбрович. Жанр книги: Драматургія. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 51
Перейти на сторінку:
гарна в тебе, з добірним візерунком, зі щонайліпшого єдвабу — навдивовижу елегантна! Проте нога у стані розкладу. Це люди, які вже почали конати. І їхні погляди відгонять кладовищем. І це вони всім правлять тут?

ГОСТІ (танцюючи):

Це кадриль придворна, ох і ах!

Хай живе до скону наш монарх!

Припиняють танцювати. Заходять Лакеї з пляшками на тацях.

ЛАКЕЇ: Бургундське! Токайське! Портвейн! Малага!

ГЕНРИК (про Гостей): Яке пияцтво в їхніх рисах! Яка неоковирність в отих носах і животах, розгнузданість у лисинах!

О розперезаний оркестре, грай

Під час мого обряду шлюбного!

Бо це мені сприяє безугавно.

ЛАКЕЇ: Бургундське. Токайське. Портвейн. Малага.

ГЕНРИК: Де моя наречена?

КАНЦЛЕР: Отам, уже надходить разом з дівчатами, заквітчаними білим цвітом.

ГЕНРИК: Нехай наблизиться до мене і всміхнеться, й потупить очі, уклін мені складаючи. А я схиляюсь і ніжно її обіймаю, не дозволяю стати їй навколішки, а заразом всміхаюся до неї усмішкою давнішніх літ.

Маня і Генрик виконують це.

КАНЦЛЕР (збоку): Ваша Величносте, все чути.

ГЕНРИК (голосно): А саме так і треба, щоб нас чули. Ми не кохаємося — ми творимо кохання між собою... (До Мані.) Чому ти не всміхнешся? Всміхнись до мене, як давним-давно, коли ніхто не ґвалтував тебе і ти ще не курвила курвою у шинкаря, ти втямила?

Бо якщо ні, ти можеш відгребти. І вбік не зиркай, не шукай очима тут нікого, адже ти знаєш, що я ревную тебе до Владзя. (До Канцлера.) Умисно все це голосно кажу, приховувати щось не варто, все відверто. Диви, як гарно вона всміхнулася! Ця усмішка зродила безліч спогадів і зворушила мене до... до них...

О найдорожча, якби твій світлий усміх

Від них відбився і відкотився б

Стократною до мене хвилею...

Довірся мені, люба, і не бійся, знай, що я

Заповню порожнечу мого серця

і знов тебе кохатиму,

Як був колись кохав.

Нехай вона потисне нишком мою руку. Добре. А що тепер? А що тепер, о лорде-камергере, що нам робити, аби це збіговисько стало нормальним придворним прийняттям?

КАМЕРГЕР (сповіщає):

Коло.

Коло.

Коло.

ЛАКЕЇ: Портвейн!

Гості утворюють коло.

КАМЕРГЕР: Дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте, дозволь, Твоя Величносте: тут найгучніші прізвища, великі капітали, високі гідності, сам цвіт, сама еліта, лишень вершки, і всі тут тільки й снять, всі тільки й марять про честь поцілувати твою руку, о монарше! Я маю честь! Я маю гонор! Я маю честь представити Твоїй Величності славетного поета — Поля Валері, беззаперечну гордість і славу людства... а от іще Райнер-Марія Рільке, він також гордість і слава людства, яке я був згадав. Обидва геніальні й вікопомні! Боже́ственні!

ГЕНРИК: Нехай уклоняться мені. (До Мані.) Оприся на моє плече.

Чому оті старигані одне одному кланяються, а не мені?!

От я напхаюся і вишкварчу їм тельбухи! Хто тут собі дозволив шуткувати?

Тут жарти вбік!

КАМЕРГЕР: Хвилиночку, Твоя Величносте, даруй, Твоя Величносте... Поки вони складуть Тобі уклін, мусять взаємним привітанням утвердитись у величі своїй.

ГЕНРИК: У того наче ниркова хвороба. Як це? Вони розкланюються одне з одним?

КАМЕРГЕР: Тут річ у тому, що глибину і велич цих поетів незрівнянних унаслідок, властиво, величі та глибини ніхто не в змозі вповні оцінити — лише вони самі. Бо решта є дрібнішими поетами, і неспроможні ані осягнути, ні оцінити, ані збагнути теж. Тому вони взаємними уклонами вшановують навзаєм велич одне одного, аби перегодя її покласти до ніг Величності Твоєї.

Поети кланяються Генрикові.

КАНЦЛЕР: Ой, лихо, лихо...

ГЕНРИК: Гаразд. Я вже ввібрав у себе славу цих двох лютністів, у меланхолії погрузлих. Надалі помпувати! А хто отой патлатий псих?

КАМЕРГЕР: Це піаніст.

ГЕНРИК: Чому ці психопатки мечуться отам, балушать очі та хапаються за бюсти, які зав’яли без натхнення?

КАМЕРГЕР: Актори, віртуози й співаки спричинюють у дам такі судоми.

ГЕНРИК: О, саме таких вторинних богів мені потрібно. Ти накажи, щоб він уклоном напомпував мене своєю божестве́нністю. А цьому типові уже недовго жити — він сухотник. Такі тендітні пальці... Ну а та баберя? Чому їй кухар підставляє ослінчик до молитви?

КАНЦЛЕР: Ой, лихо-лихо...

КАМЕРГЕР: Дозволь, Ваша Величносте... даруй, Ваша Величносте... тут річ у тому, що княгиня, як ти вже волив зауважити, досить вульгарною сама собою є. Їй так кортить навколішки упасти перед Вельможністю твоєю, проте її коліна...

ГЕНРИК (задираючи їй спідницю): Коровисті, еге ж...направду...

КАМЕРГЕР: Так, але вона служницю має, і та служниця вшанує її коліна, поки вони складуть пошану Твоїй Величності.

ГЕНРИК: А я волів би, як по правді, колінця цієї дівчинки.

ЛАКЕЙ (частує): Бургундське!

КАМЕРГЕР: Та ні, цього не може бути! Це її служниця!

КАНЦЛЕР: Її служниця. Служить їй.

ГЕНРИК (до Дами): Як тебе звати?

ДАМА: Клотильда.

ГЕНРИК: І з чого ти здихаєш, тобто, перепрошую, і з чого ти живеш?

ДАМА: Із ренти.

ГЕНРИК: Чим ти займаєшся?

ДАМА: Загальним виснаженням свого організму.

ГЕНРИК: Навіщо ти живеш?

ДАМА: Щоб насолоджуватися всезагальною повагою.

ГЕНРИК: Яка ж прекрасна ця богиня. Вівтар, обвішаний коштовностями й окурений служницею цією. Нехай навколішки впаде переді мною на цей ослінчик, а служниця хай поцілує їй п’яту. Напомпувати мене! О, як свербить! Клятий свербіж. Почухай мене, камергере, під лівою лопаткою.

КАМЕРГЕР: Отут?

ГЕНРИК: Ні-ні, лівіше, вище.

КАМЕРГЕР: Тут?

ГЕНРИК: Ні-ні, правіше. Та однаково. О, як мені це дошкуляє...

КАМЕРГЕР (фамільярно): Ах, дошкуляє тобі?

КАНЦЛЕР (цікаво): Гм, дошкуляє тобі?

ГЕНРИК: Нічого, це нічого. Це потішно навіть. Де батько? Привести сюди батька мого колишнього разом із колишньою світлої пам’яті моєю матір’ю. Ми зараз розпочнемо. (До Мані.) Ти сти́сни мої пальці, а я твої стисну... А як тут порожньо. Мені здається, що нікого тут немає.

Я сам-один.

І ще з тобою.

МАНЯ: Я так тебе кохаю...

ГЕНРИК: Кажи це, так, кажи це голосно і щоби всі-всі-всі почули. (До Канцлера.) Де батько? І пияка теж привести!

КАНЦЛЕР (механічно): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (механічно): Чому немає батька?

КАНЦЛЕР (так само): Зараз батько буде.

ГЕНРИК (так само): Як буде, нехай буде.

КАНЦЛЕР (так само): Та бути то він буде батько зараз.

Харцизяки приносять Батька і Матір, а також Пияка, і жбурляють їх до ніг Генрика.

ГЕНРИК: І що?

КАНЦЛЕР: Нічого.

ШЕФ ПОЛІЦІЇ: Нічого.

ГЕНРИК: Нічого.

Мотлох, перед яким я колінкував ще вчора (штовхає батьків ногою).

Хіба я знаю...

Я з’їв би щось...

Сідає на Батька верхи.

БАТЬКО: Я теж щось з’їв би.

МАТИ: І я.

ГЕНРИК: Але тут наразі нічого їстівного.

МАТИ: Нічого, то й нічого.

БАТЬКО: А

1 ... 34 35 36 ... 51
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Івона, принцеса бургундського. Шлюб. Оперета, Вітольд Гомбрович"