Читати книгу - "Фортеця, Міша Селимович"

так воно, мій Ахмете. Хтось посіє кукіль, і вродить йому пшениця, а хтось укине в землю чисте зерно, й нічого не вродить… тих двох потягли, як баранів, чому вони не втікали, боже мій… але ти не сумуй, ви ще молоді, чи завжди буде хліб, того не знаю, а діти будуть… та й, повір мені, і той хліб це ще не все, ось Мухарем-ага Тасліджак мав його й занадто, і хліба й до хліба, але жінка не дала йому доїсти свою скибку, а ми, дай боже, свою доїмо, хоч вона й тонка… ех, боже, допоможи і голодним, і ситим… а Авд-агу нараз спіткало нещастя і щастя, брата втратив, зате здобув таку спадщину, не знаю тільки, буде йому легше чи важче, що не поговорив із братом, але братове майно зменшить його жалобу, яка вже вона не є…

Нарешті всемогутні жінки пустили нас до кімнати.

Тияна лежала на чистій перестеленій постелі, волосся в неї було мокре від води і поту, очі позападали, сама була бліда, скулена, змучена, ніби після важкої хвороби.

І підлога помита, невже на ній була її кров?

Ви ще молоді, потішав мене Махмут, будуть у вас діти. Ні, дітей не буде! Вона для мене дорожча від тих невідомих небезпечних істот.

Пальцями я гладив її прозору руку, не наважуючись поцілувати. Вона спробувала всміхнутися, заради мене, й одразу склепила сині повіки, мовби заморилася навіть від тої слабкої усмішки.

Вона для мене все, що я маю, і я хотів би їй це сказати, але боюся, щоб не потривожити її, вона втратила багато крові, і сон для неї потрібніший, ніж моя дурна мова, якою не можу висловити того, що відчуваю. Я забув війну, кривду, приниження, став нездатний ненавидіти — і це зробила любов до неї. Усе в мене забрали (говорив я пристрасно сам про себе), а ти мені все повернула. Якби я не знайшов тебе, я проклинав би життя, не маючи нічого, як і зараз, але й не знав би, що таке щастя. Завдяки тобі я не почуваюся переможеним і не думаю про помсту. Думаю тільки про тебе, бажаю лише, щоб на твої бліді губи повернулася усмішка і здоровий рум'янець на твої лиця. Чого я шукав у місті, чому я заворожено витріщався на тих божевільних, які були зайняті ловами, коли ти корчилася в муках? Звичайно, тобі не стало б від того легше, але мені було б важче, і це справедливо. Ніколи більше не залишу тебе саму, усе будемо переживати разом.

Вона цього не чула. Я шепотів її ім'я, промовляв усілякі безглузді слова: спи, кохана, бажаючи, щоб сон якомога швидше повернув їй силу, але тільки заважав цьому, будячи її з непевного забуття.

Доки я так стояв на колінах, зігнутий над нею, жаліючи, що не можу взяти на себе бодай частину її болю, до кімнати зайшов Махмут з чашкою лимонаду в тремтячій руці. Хто зна, де він це дістав, але я мусив визнати, що його розумна турбота корисніша від моєї марної розніженості.

— Дай їй пити, — шепнув він, простягуючи мені чашку.

Таким чином я зміг виявити свою уважність — за його рахунок.

Я підніс їй голову, ніжно приставив чашку до її губ.

Вона випила малими ковтками, жадібно, мовби гасила вогонь десь у собі, і вдячно всміхнулася до мене.

На Махмута навіть не глянула.

І знов заплющила очі.

— Тепер їй треба краще їсти, — нагадав мені Махмут, коли ми вийшли на веранду.

Я кивнув головою: так, їй буде потрібна ситна їжа, хоча не знаю, як я зможу роздобути її.

— І дитину треба поховати.

У закривавленому рушнику в кутку веранди лежало те, що мало бути дитиною.

Ту грудку м'яса, того колишнього третього з нашої сім’ї, який не хотів народитися, ми поховали на Аліфаковці. У траурній процесії ішло нас двоє: Махмут і я, дитину я ніс під пахвою на дошці, прикривши її шматком рядна, і закопав у чужу вічну домівку поруч з чиїмись старими кістками.

— Померло, ще навіть не народившись, — сказав Махмут, і це була вся надгробна промова над тою малою безіменною істотою, за якою я вже й не жалів. Вона була радістю для моїх думок, доки я чекав її, а тепер — ніщо.

Пригадав я двох синів перукаря Саліха звідси, з Аліфаковця, і подумав, що краще отак не діждатися сина, ніж втратити його в якихось хотинських болотах, коли виросте. Бо тоді вже знаєш, який він, полюбиш його — і тим більший твій біль.

— Точно, — підтвердив Махмут. — Тільки Саліх і досі чекає своїх синів.

— Хіба він ще вірить, що вони живі?

— Людина може повірити в що завгодно. Ти був у нього? Тобі треба обов’язково провідати його.

— Що я там робитиму? Що скажу йому?

— Скажеш, що востаннє ти бачив їх живими, ось що скажеш. Усе інше, що йому треба, він домислить сам.

— Може, зайду.

— Добру справу зробиш.

Я попросив Махмута, щоб пішов до Тияни й замінив сусідку, яка залишилася з нею. А я подамся до Мули Ібрагіма, хочу позичити в нього трохи грошей.

— Позичай більше. Бо й у мене нема. Купці ще не заплатили мені.

Я засміявся. Буде добре, якщо дасть бодай трохи, а на більше й не сподівайся. А цей Махмут якийсь дивний, легко дає, легко й бере, не шануючи ні свого, ні чужого. Обкрадав мене і допомагав, тільки кражі його мізерні й смішні, а допомога незмірна: підтримала і Тияну, й мене.

І ось знаю це, але якось дивно: я не відчуваю до нього особливої вдячності, та й він не чекає її. Може, тому що в мені живе, хоча й притаєна, думка про його провину й вигнання і навіть про його нижчість. Він знав, що інші так думають про нього, мого ставлення, на щастя, не знав. Правду кажучи, я про це не думав, я несвідомо сприймав його таким, мовби це було його родимою плямою чи його запахом, і мені ставало соромно, коли я усвідомлював його довірливість і свою глупоту. І знову все забував.

Я ніколи його не образив, кожна зустріч з ним для мене була приємною, я відчував у тому схожому на дитину чоловікові якусь незвичайну свіжість, але в душі був несправедливий до нього.

Мула Ібрагім не здивувався, коли побачив мене. Ніби знав, що маю прийти, і йому було ні холодно ні жарко.

— Мовби ти здогадувався, що прийду. Ти анітрохи