Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Мене обгорнув якийсь сором. Ціла його істота свідчила мені чомусь наглядно об тім, що за цілий час розлуки не займалися його думки ані разу мною. Що між ним і мною виросла якась межа, що те, що між нами зайшло, затерлося безслідно і що було би смішно натякати на якісь зв'язки між ним і мною. По нім було це видко. Я соромилась своєї вірності і відчула, що вона не була потрібна. Чи, може, я помилялася? Може. Здавався потрохи пережитим, але в його істоті було щось независиме, щось сміле, безоглядне. Ах, це були наслідки його «сильного, невразливого» сумління! – говорила я до свого серця, котре поборювало всі сумніви одним замахом. Воно визирало з цілої його істоти і надавало йому ціху[52] сили і рішучості. Я чулася просто «гнучкою» перед ним.

Враження, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла його в одній хвилині перемогти, тому сиділа я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по-своєму і втягала зручно всіх по черзі до розмови.

– Не хорі ви потрохи, Наталочко? – спитала панна Марія. – Ви такі бліді.

– Ні, я здорова.

– Дивуєтеся, панно Маріє? – зажартувала собі Зоня. – Залюблені виглядають завсіди мізерно! – Вона глянула напівусміхаючись, напівдопитливо на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіді, тому змовчала.

– Чому ти свого персня не носиш? – говорила далі. – Пожди-но, скажу я це професорові.

– Завеликий, могла би загубити.

– Ну, коли вже так, то ліпше не носи! Професор, хоч і який собі там учений, а все-таки не зміг би в те не повірити, що згуба персня віщує розлуку. Вона не була би йому дуже на руку, не так?

Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала вона цю мені таку немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зоні і, не споглядаючи на неї, сказав прямо:

– Ти нині дуже жартівливо настроєна, не розумію тебе!

– А я тебе також ні, Василю. Чи богатирі роману, що ти його переводиш, не побралися, і слово «розлука» дразнить тебе?

– Це не роман, що я переводжу.

– Мені здавалось, що роман. Впрочім, що ти читав так завзято, коли я увійшла в кімнату? Ти й не замітив мене?

– Читав новели Гаршина. Кінчив якраз «Attalea princeps».

– Ах, Attalea! – обізвалась я мимоволі, мило зворушена.

– Читали? – він підвів уперше голову сміло за мною, і його очі вп'ялися в мене з якоюсь неспокійною цікавістю. – І що ж? – питав з лихо затаюваним поспіхом.

– Гарна! – відповіла я.

– Гарна, це певно, але чим гарна, на вашу думку?

– Тим, що осталася своїм намірам вірна!

– Дійсно, не боялася нічого…

– Ні, і смерті не боялася!

Він покраснів ледве замітно.

– Чи це посліднє зискало вас так для неї? – спитав з легким відтінком глуму.

– Саме те. Це прецінь щось дуже гарне.

– Що? – спитав. – Те, що вона вмерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, це справді дуже поетично.

– Ні, тота її постанова: добитися помимо всього до цілі, – відповіла я.

– Але ж вона не добилась до неї, не побачила прецінь того небозводу, об котрім мріяла.

– Так. Та чи це таке важне?

– На мою думку, важне.

– Вона вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила її такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хіба ні?

Я вдивилася в нього широко отвореними очима і чула, що вони в мене розгорілися. Наші погляди стрітилися. Його очі засяяли, а біля уст появилася ледве замітна, злобна усмішка, що пригадувала мені якусь дивно прикру хвилю.

– Так, так, вона не була буденна сила, – сказав він, – і їй треба поклонитися. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Це скріпляє сумніваючихся і слабосильних і піддержує саме тоді, коли вони хитаються!

Я відчула, що ті слова його й усміх той були в мене цілені. Усміхнувшись боляче, хотіла я щось відповісти, але, надумавшись, зараз замовкла. Чого вже боронитись! Ми замовкли.

Зонині очі спочивали жадно на нас, особливо на мені. Та на її жаль звернулася я до панни Марії і почала говорити об чім іншім.

– Вам би десь конче виїхати вліті, Наталочко, – мовила старенька панна. – Ви так засиділися; те впливає зле на дівчат; це я з досвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселішали; от попросити б вам гарно в тіточки.

– Та де вже мені їхати, панно Маріє. Не їздила досі ніколи, привикла вже так. Впрочім, мені нічого не треба.

– Вліті, відай, ваше весілля, Наталко, правда? – спитала Зоня.

– Не знаю, Зоню, – відповіла я тихо.

– Тітка мала казати Лені, що відбудеться вліті, під час вакацій.

– Може…

– З певністю; пізніше не може професор на довший час з дому вибиратися, а він же хотів би якнайскорше оженитися.

Я не відповідала, чула лише, як поблідла.

– Я би не була думала, що він годен до якої-небудь особи так прив'язатися, – говорила Зоня далі. – Мені видиться, що його ідеали – книжки; не так, Василю?

– Панна Верковичівна подобалась йому, оскільки я собі пригадую, зараз з першої хвилини, – відповів Орядин і в тій же хвилі піднявся із свого місця. – Не закурите собі, панно Маріє? (вона любила часом закурити) – питав зворушеним голосом, і його очі промайнули блискавкою по мені.

– Як постараєтесь о сигаретку…

Він наче лише того ждав і вийшов. Мені стало ніяково, і я піднялася з крісла.

– А то куди? – обізвалися обидві жінки.

– Додому вже!

– І чого так скоро? – загомоніла Зоня. – Останься ще, а то прибіжиш лише, щоб привітатися і попрощатися. Пожди, я заграю тобі Шумана «Aufschwung»[53]. Вивчилася вже добре, а ти прецінь уроджений знавець тонів.

Ми встали від стола, і Зоня засвітила світло.

– Нема Василя з сигаретами, – обізвалася старенька панна, – у нього ще, певно, й світла нема, а він клопочеться. – І сказавши це, вийшла.

– Коли би так панна Марія була молода, – сміялася Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

– Вона така добра.

– А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

– Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.

– Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу,