Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

-- А вени на грудях?

-- Самі погляньте, -- показала я їй.

-- Товсті й блакитні, Ви схожі на мапу. У Вас всередині інше життя, яке вимагає багато крові.

-- Отже…? – осмілилася я запитати.

-- Отже, кохана Ліє: Ви вже не сама, вас двоє.

22 Смерть від солі

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Ідилія тривала недовго. Щастя від нового життя, що росло в мені, я згадую тепер як найгіркішу таємницю в моєму житті. Я вже розповідала, що таке смерть від солі?

Краще розповім спочатку.

Я залагодила практичні питання з аквітанськими котами: в очах Ради й королівської охорони – які так швидко домоглися голови Адамар за голову Жільбера – стару кухарку відправляли назад в Бордо, на вічний спочинок.

-- Дякую, що дозволили, -- сказала я Людовику, коли ми спостерігали, як невеличкий кортеж вирушав на південь. – Відрадно знати, що її тіло спочиватиме в Аквітанії, де вона народилася.

-- Думаю, це мала втіха, хоча Ви зносите біль краще, ніж я очікував. І мене тішить, справді тішить і не перестає захоплювати Ваша сила, -- промовив він, стурбовано дивлячись на мене краєм ока.

Тіло, що знаходилося в кареті, належало не Адамар, а якійсь старій жебрачці схожої будови тіла, що за дві ночі до цього сконала під одним з мостів на острові. Саван приховував різницю, а Адамар вже втекла на схід, переодягнувшись збирачкою винограду, зі свіжим конем і каретою повною припасів на дорогу до Святої Землі.

Коханий Раю. Для Аквітанії та наших все знов пішло не так. Дорога пошуків убивці батька веде до пекла. Відправляю її тобі, бережи її, як вона того заслуговує.

Я написала Раю одне зі своїх повідомлень… і знов спалила. Воно було небезпечним. І для Адамар, і для Рая. У Адамар було достатньо засобів, щоб дістатися Антіохії без допомоги Рая.

-- Давайте дивитися вперед, Ваша Величносте. Просто дивитися вперед, -- тільки й сказала я у відповідь.

З певної відстані за нами спостерігав Галеран, з непроникним виразом обличчя і високо піднятим підборіддям. Він дивився, як віддаляється труп вбивці його брата. Смерть мого батька та її наслідки вже коштували мені дві болючих втрати: Рая і Адамар, мого дядька і двоюрідної бабусі. Коханка і хрещеної матері.

Я поклала руку на життя, яке носила в собі, настав час поділитися новиною з Людовиком.

-- Я хотіла б поговорити наодинці, без охорони й слуг, без Ради та рідних. Можемо зустрітися сьогодні вранці в моїх покоях?

-- Так, звісно. Як тільки закінчаться збори Ради. Мені потрібно тільки підписати кілька листів і вислухати петиції пари емісарів.

-- Отже, домовились, я Вас чекатиму.

Я зітхнула, приховуючи на людях посмішку. Увійшла в палац і сама вирушила в свої покої.

Попіл з каміна був заметений, вікна відчинені й впускали ранкове повітря, але я зауважила щось дивне.

Балдахін мого ліжка був розсунутий.

Я відхилила занавіску і спочатку не зрозуміла, що бачу. Настільки це було немислимо.

Тоді мене осінило:

“Її вбили”.

Адамар не об‘їжджала каміння на шляхах вздовж зеленого берега, рухаючись в захисні обійми Рая в Антіохії.

Адамар лежала нерухомо на оксамитовому покривалі мого ложа.

Руки зв‘язані за спиною, її змусили проковтнути сіль, кілька ложок було достатньо, щоб вбити її, кляті боягузи. При цьому сіль виходила з рота і розсипалася по ліжку.

Весь біль піднявся мені по горлу і я виблювала. Я перетворилася в безформну масу, дозволила, щоб нудота захопила контроль над моїм тілом, мене охопила така розпач, що будь-які муки були кращими, ніж ясний розум і думка, що Адамар вже немає серед живих.

Хтось, хто знав про Багдадський вузол, розкусив мою хитрість, щоб врятувати Адамар, безперечно, хтось, хто брав участь в хрестовому поході. Той самий хтось заподіяв смерть від солі й залишив повідомлення на моєму власному ліжку.

Рукавом сукні я витерла губи, тоді очистила рот Адамар від солі, щоб повернути її тілу гідність, яку вона завжди мала за життя. Руки Адамар були ще теплими, її катували й вбили зовсім недавно.

В цю мить з мене вилізла мантікора, вся злість, що збиралася в мені з тієї пори, як прибули посланці, щоб повідомити про смерть батька, вирвалася з криком, який ледь не завалив стіни ненависного палацу і не перетворив клятий Париж в руїни.

Я пішла в гніві по сходах в пошуках Галерана, мені було все одно, як вбити його, прикінчити відразу чи після довгих мук, коли я підніму повстання аквітанських котів.

Мені було все одно.

Але я не взяла до уваги пастку.

Адамар була лишень приманкою, маленькою здобиччю, яку принесли в жертву, щоб покінчити зі справжньою ціллю: ненародженим сином.

Я послизнулася на другій сходинці.

Як я могла уникнути цього, якщо хтось пролив на вузькі гвинтові сходи всю олію з королівських запасів.

Під час польоту вниз я вдарилася стегном, потім постраждала також голова.

Я намагалася захистити живіт, але коли падала вниз по слизьких сходах, не було ніякого захисту, аж поки я з усієї сили не вдарилася об плитку поряд з садом королеви.

Я ані на мить не втратила свідомості, гадаю, це було найгірше.

І гадаю, я зауважила докладний момент, коли мій син перестав існувати й долучився до Адамар і батька.

Так, немов щось залишало мене, я відчула, як щось наполегливо смикає мене за пупок. Хтось, хто йшов, але не хотів цього, хтось, кого я любила б так, як моя мати ніколи мене не любила, хтось, в кого не було імені, кого я не побачила і хто