Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Стара замовкла. Вона глянула на Горі.
– Хто знає, Ісо?
Та пронизливо втупилася в співрозмовника.
– Може, ти знаєш, Горі? Хіба тобі не здається, що ти знаєш правду?
Якусь мить Горі мовчав, а потім сказав:
– Так, у мене є думки щодо того, хто і навіщо отруїв вино, але все це ще не прояснилося остаточно, і насправді, я не розумію… – Він замовк, насупився, похитав головою. – Ні, я не можу нікого звинуватити з упевненістю.
– Ми тут говоримо лише про підозри. Говори, Горі.
Той похитав головою.
– Ні, Ісо. Я маю лиш туманну здогадку… І якщо вона вірна, тобі краще нічого не знати. Це може бути небезпечно. Те саме стосується і Ренісенб.
– Виходить, це знання небезпечне і для тебе, Горі?
– Так, небезпечне… Гадаю, Ісо, всі ми в небезпеці. Ренісенб, можливо, менше.
Якийсь час Іса мовчки дивилася на нього.
– Багато б я дала, – нарешті сказала вона, – аби дізнатися, що ти маєш на думці.
Горі не відповідав прямо. За секунду-дві, протягом яких він, здавалося, розмірковував, чоловік промовив:
– Ключ до того, що в людини в голові – поведінка. Якщо людина поводиться незвичайно, дивно, сама не своя…
– То її підозрюють? – запитала Ренісенб.
– Ні, – відповів він. – Ось що я хочу сказати. Той, хто замислив щось лихе, той, хто має ворожі наміри, знає, що мусить приховати це за будь-яку ціну. Він не може дозволити собі навіть натяку на дивну поведінку…
– Він? – запитала Іса.
– Він чи вона – байдуже.
– Розумію, – сказала стара. Вона пронизала його гострим поглядом. Тоді додала: – А як щодо нас? Які у нас можуть бути мотиви?
– Так, ми мусимо і з цим зіткнутися, – мовив Горі. – Мені завжди довіряли. В моїх руках були угоди, я розпоряджався врожаєм. Як писар, я мав справу з усіма рахунками. Я міг фальсифікувати їх – схожий злочин Камені викрив на Півночі. Рахунки могли спантеличити Яхмоса, він міг почати здогадуватися. Тож мені могло знадобитися змусити його замовкнути. – Він слабко усміхнувся власним словам.
– О, Горі, – промовила Ренісенб. – Ну як ти можеш таке казати! Ніхто цьому не повірить.
– Жоден із нас не знає, що в інших у голові. Дозволь мені нагадати тобі ще раз.
– А як щодо мене? – сказала Іса. – В чому можна запідозрити мене? Ну, я стара. Старі часто втрачають ґлузд. Ненавидять те, що колись любили. Можливо, я втомилася від онуків і хочу знищити власну рідню. Старих часто мучить злий дух, спричиняючи такі зміни.
– А я? – запитала Ренісенб. – Нащо мені вбивати братів, яких я люблю?
Горі відповів:
– Якщо Яхмоса, Собека та Іпі не буде, в Імхотепа залишишся тільки ти. Він знайде тобі чоловіка, й усе, що є в цьому домі, дістанеться тобі, і ви з чоловіком дбатимете про дітей Собека та Яхмоса.
Тут Горі усміхнувся.
– Але під сикомором ми не підозрюємо тебе, Ренісенб.
– Під сикомором чи деінде ми тебе любимо, – додала Іса.
Розділ сімнадцятий. Літо: місяць другий, день перший
– То ти виходила на вулицю? – запитала Генет, забігши до покою, щойно туди пришкандибала Іса. – Ти ж майже рік цього не робила!
Генет дивилася на Ісу запитально.
– У старих людей, – відказала та, – часом бувають примхи.
– Бачила, ти сиділа біля ставка з Горі та Ренісенб.
– Так, приємно побути з ними. А чи є речі, що проходять повз твої очі, Генет?
– Серйозно, Ісо, я не розумію, про що ти. Ти сиділа там, не ховаючись, усім було тебе видно.
– Але я була далеко, щоб не всім було мене чутно.
Стара вишкірилася, а служниця обурилася.
– Не розумію, чого ти така недобра до мене, Ісо. Вічно щось підозрюєш. Я надто зайнята тим, щоб пильнувати за порядком у домі, немає мені коли підслуховувати чужі розмови. Яке мені діло до того, що люди кажуть?
– І я себе часто про це питаю.
– Якби Імхотеп мене так не цінував…
Іса грубо обірвала її:
– Так, якби ж тільки не Імхотеп! Ти залежиш від Імхотепа, чи не так? Якби з ним щось сталося…
Тепер уже була черга Генет переривати.
– З Імхотепом нічого не станеться!
– Звідки тобі знати, Генет? Хіба в цьому будинку безпечно? З Яхмосом і Собеком сталося нещастя.
– Так, це правда, Собек помер, а Яхмос ледве вцілів.
– Генет! – нахилилася до неї Іса. – Чому ти посміхаєшся, коли говориш про це?
– Я? Посміхаюся? – Служниця спантеличилася. – Ти вигадуєш, Ісо! Та хіба я можу посміхатися такої миті, говорячи про такі жахливі речі?!
– Дійсно, я майже сліпа, – сказала стара. – Майже, але не зовсім. Інколи, за певного освітлення, навівши різкість, я бачу дуже добре. Говорячи з тим, хто погано бачить, деякі люди втрачають пильність. Вони дозволяють таким емоціям з’являтися на своєму обличчі, які в іншому разі приховували б. Тож повторюю запитання: чому ти посміхаєшся з такою потаємною втіхою?
– Те, що ти кажеш, просто на голову не налазить!
– А тепер ти налякана!
– А хто б не налякався, коли в будинку таке коїться? – завищала Генет. – Упевнена, всім страшно, коли злі духи воскресають із мертвих і мучать людей. Але я знаю, чому ти допитуєшся. Ти говорила з Горі. Що він про мене наговорив?
– А що Горі знає про тебе, Генет?
– Нічого, узагалі нічого. Краще запитай, що я знаю про нього!
Ісин погляд запалав.
– А що ти про нього знаєш?
Служниця похитала головою.
– Ах, усі ви зневажаєте бідну Генет. Вважаєте, що вона дурна й негарна. Але я знаю, що відбувається! Я знаю так багато різних речей. Насправді ж, у цьому будинку я знаю чи не все. Може, я й дурна, але вмію звести докупи два і два. Можливо, я бачу більше, ніж такі розумники, як Горі. Коли він бачить мене, то завжди дивиться так ніби крізь мене, ніби я не існую, ніби мене немає. Краще б він дивився на мене, ось що я хочу сказати. Може, він і вважає мене не вартою уваги дурепою, але розумний ще не означає всевидющий. От Сатіпі вважала себе розумною, і де вона тепер, хотілося б мені знати.
Генет тріумфально замовкла, потім завагалася, зіщулилася й нервово зиркнула на Ісу.
Але та загубилася у власних думках. На її обличчі відбилися
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.