Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Повільно й задумливо Іса промовила:

– Сатіпі…

Генет звично проскиглила:

– Благаю, Ісо, пробач за те, що я втратила самовладання. Дійсно, що на мене найшло. Я зовсім не це хотіла сказати…

Звівши очі, стара обірвала її:

– Іди геть, Генет. Мені байдуже, що ти там хотіла сказати. Але дещо в твоїх словах наштовхнуло мене на певні думки… Йди собі, Генет, і попереджаю тебе – будь обережна зі словами. Досить із нас смертей. Сподіваюся, ти мене зрозуміла.

* * *

Усе потонуло в страху…

Ренісенб помітила, що її губи мимоволі промовляли ці слова під час розмови біля ставка. Лише пізніше вона почала усвідомлювати, що вони означають.

Ноги понесли її до маленької альтанки, де скупчилися під наглядом Кайт діти, та раптом сповільнилися і припинили йти, так ніби в них була власна воля.

Дівчина зловила себе на тому, що боїться підійти до Кайт, глянути знову в її просте й мирне обличчя, бо може раптом побачити в ньому отрутницю. Ренісенб спостерігала за тим, як Генет квапливо вийшла на ґанок і знову зайшла до будинку, й відчула, що її звична відраза стала ще сильнішою. В розпачі Ренісенб повернулася до дверей на подвір’я і вже за мить зустріла Іпі, який, високо закинувши голову, крокував їй назустріч із веселою посмішкою на нахабному обличчі.

Вона помітила, що витріщається на брата. Іпі, зіпсована дитина, вродливе свавільне хлоп’я – таким вона запам’ятала його, коли від’їздила з Хаєм…

– Що таке, Ренісенб? Чому ти так дивно дивишся?

– Дивно?

Іпі розсміявся.

– Просто як недоумкувата Генет.

Ренісенб похитала головою.

– Не називай її недоумкуватою. Вона дуже хитромудра.

– Я знаю тільки те, що в ній повно люті. Постійно чинить усім підступи. Я думаю, чи не позбутися її.

Ренісенб відкрила рота й закрила знов. Прошепотіла:

– Позбутися?

– Сестричко, та що з тобою? Ти теж бачиш лихих духів, як той недоумкуватий чорний пастушок?

– Тебе послухати, тут усі недоумкуваті!

– Пастушок точно був. Так, я дійсно терпіти не можу дурості. Об’ївся нею. Немає нічого приємного, повір, коли тебе діймають двоє відсталих братів, які далі свого носа нічого не бачать! Тепер, коли їх прибрали з дороги і я можу вести справи безпосередньо з батьком, усе дуже скоро зміниться. Він робитиме, як я скажу.

Сестра поглянула на нього. Юнак здавався навдивовижу гарним і зверхнім. У ньому вирувала енергія, його тріумф і завзятість надзвичайно її вразили. Здавалося, джерело цієї задоволеності власним життям було в якомусь внутрішньому знанні.

Ренісенб різко відказала:

– Один з моїх братів ще стоїть у тебе на шляху. Яхмос іще живий.

Іпі глянув на неї зі зневажливою глузливістю.

– Я так розумію, ти припускаєш, що він одужає?

– А чому ні?

Хлопець розсміявся.

– Чому ні? Скажу просто, що я з тобою не згоден. Із Яхмосом покінчено. Може, він іще трішки пошкандибає подвір’ям, посидить, зітхаючи, на сонечку, але його можна більше не брати до уваги. Так, він отямився після первинних ознак отруєння, але на цьому все.

– Чому це? – запитала сестра. – Цілитель запевнив, що він повністю одужає.

Іпі стенув плечима.

– Цілителі не все знають. Вони промовляють довгі розумні слова. Можеш звинувачувати злу Нофрет, якщо хочеш, але Яхмос, твій любий братик, приречений.

– А ти сам не боїшся, Іпі?

– Я? Боюся? – Хлопець розсміявся, закинувши свою красиву голову.

– Тебе Нофрет теж недолюблювала, Іпі.

– Мені нічого не загрожує, якщо тільки я сам цього не дозволю! Я ще молодий, але мені на долі написано досягти успіху. А що до тебе, Ренісенб, то краще тобі бути на моєму боці. Ти часто ставишся до мене, як до безвідповідальної дитини. Але я більше не такий. Ось побачиш, як швидко все зміниться. Невдовзі я тут стану головним. Можливо, мій батько і віддаватиме накази, та хоч оголошуватиме їх він, воля в них звучатиме моя. – Він ступив крок, другий, замовк і кинув через плече: – Тож обережніше, Ренісенб, дивися не впади в немилість.

Дивлячись услід Іпі, Ренісенб почула кроки й, озирнувшись, побачила Кайт.

– Що сказав Іпі, Ренісенб?

Та повільно відповіла:

– Сказав, що невдовзі буде тут за головного.

– Справді? – мовила Кайт. – Я так не думаю.

* * *

Іпі злетів сходинками ґанку й зайшов до будинку. Те, що Яхмос лежав у ліжку, здається, потішило його. Він весело запитав:

– Ну, як справи, братику? Ми тебе на оранці вже ніколи не побачимо? Не розумію, чому без тебе все ще не пішло шкереберть.

Слабким, але роздратованим голосом Яхмос відповів:

– Я й сам нічого не розумію. Тіло очистилося від отрути. Чому ж я не одужую? Вранці я намагався ходити, але ноги мене не тримають. Я слабкий, слабкий, і щонайгірше, слабшаю щодня.

Іпі похитав головою з робленим співчуттям.

– Дійсно, кепсько. І цілителі не допомагають?

– Помічник Мерсу навідує мене щодня. Він не розуміє, що зі мною не так. Я п’ю міцні трав’яні відвари. Щоденні жертви богині – приносяться. Мені готують спеціальну поживну їжу. За словами цілителя, нічого не має перешкоджати моєму швидкому одужанню. Але натомість я просто марнію.

– Як шкода, – прокоментував Іпі.

Він попростував далі, тихо наспівуючи собі під ніс, аж поки не дійшов до батька та Горі, зайнятих документами. Обличчя Імхотепа, тривожне та стурбоване, просяяло, коли він побачив милого серцю молодшого сина.

– А ось і мій Іпі. Які новини на господарстві?

– Усе гаразд, батьку. Жнемо ячмінь. Урожай хороший.

– Так, дякувати Ра, на полях усе добре. Якби ж і вдома так усе було. Але я покладаюся на Ашаєт – вона не покине нас у біді. Щось я хвилююся за Яхмоса. Не розумію, звідки ця дивна слабкість.

Син зверхньо посміхнувся.

– Яхмос завжди був слабачком, – мовив він.

– Це не так, – м’яко заперечив Горі. – В нього завжди було міцне здоров’я.

Іпі впевнено відказав:

– Міцність здоров’я залежить від сили духу. Яхмос такої сили ніколи не проявляв. Він боявся навіть накази роздавати.

– Але останнім часом він змінився, – зазначив Імхотеп. – Упродовж останніх місяців він упевнено тримав владу в руках. Я аж здивувався. Але його слабкість мене хвилює. Мерсу переконував, що після того, як отрута покине його тіло, одужання буде швидким.

Горі відсунув папірус.

– Існують інші отрути, – тихо промовив він.

– Ти про що? – Імхотеп розвернувся до нього. А той вів далі, м’яко, розважливо:

– Є такі отрути, які діють не одразу, не вбивають миттєво. Підступні отрути. Якщо давати їх людині щодня, вони накопичуються в тілі. Смерть приходить