Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Імхотеп зблід.
– То ти вважаєш, що це, це може бути причиною слабкості Яхмоса?
– Я просто не відкидаю такої можливості. А те, що їжу куштують раби, перш ніж вона потрапляє до Яхмоса, не має жодного значення, бо доза отрути в одній страві за один день не завдає шкоди.
– Божевілля, – вигукнув Іпі голосно. – Цілковита маячня! Не вірю, що існують такі отрути. Я про таке ніколи не чув.
Горі звів на нього очі.
– Ти ще дуже молодий, Іпі. Ти не про все чув.
Імхотеп вигукнув:
– Але що можна зробити? Ми звернулися до Ашаєт. Ми надіслали дари до Храму – хоч я ніколи їм надто не довіряв. У такі речі більше вірять жінки. Що іще можна зробити?
Горі задумливо сказав:
– Нехай їжу Яхмосові готує перевірений раб, і нехай з нього не зводять очей.
– Але це означає, що тут, у цьому будинку…
– Нісенітниця, – загорлав Іпі, – цілковита дурня.
Горі звів брови.
– Давайте спробуємо, – сказав він. – Ми швидко зрозуміємо, дурня це чи ні.
Іпі розлючено вийшов із покою. Горі, задумливо насупившись, дивився юнакові вслід.
* * *
Іпі вилетів із будинку настільки знавіснілий, що ледве не зніс Генет.
– Геть з дороги, Генет, вічно ти плутаєшся під ногами.
– Який ти грубий, Іпі, тепер у мене синець на руці.
– Так тобі й треба! Твоє скиглення вже остогидло. Що скоріше тебе звідси виженуть, то краще. І я про це подбаю.
Очі служниці вороже зблиснули.
– Вигнати мене хочеш, еге ж? Після всієї турботи і любові, що я в тебе вклала. Я віддано служила всій вашій родині. І твій батько чудово це знає.
– Упевнений, він багато чув про це! Як і я! Та на мою думку, ти просто злоязика карга! Це ти допомагала Нофрет з її підступами. А коли та померла, ти знову взялася підлабузнюватись до нас. Але побачиш – зрештою батько повірить мені, а не твоїм брехливим казочкам!
– Ти такий розлючений, Іпі! Що сталося?
– Не має значення.
– Ти чогось злякався, Іпі? Дивні речі тут відбуваються.
– Ти мене не налякаєш, стара відьмо.
Юнак промайнув повз неї й подався геть.
Генет повільно повернулася всередину. Її увагу привернув стогін Яхмоса. Той устав з ліжка і намагався ходити. Але його ноги майже одразу підкосилися, і якби Генет вчасно не підбігла, він упав би на підлогу.
– Ну от, Яхмосе. Лягай.
– Яка ти сильна, Генет. А зовні так і не скажеш. – Яхмос знову влаштувався в ліжку, поклавши голову на дерев’яний підголівник. – Дякую тобі. Але що ж зі мною таке? Чому я почуваюся так, ніби мої м’язи перетворилися на воду?
– Просто цей будинок – проклятий. Усе вибрики тієї дияволиці з Півночі. Нічого хорошого звідти не приходить.
Яхмос пробурмотів, раптом охоплений відчаєм:
– Я помираю. Так, помираю…
– Всі помруть, а ти залишишся, – похмуро сказала Генет.
– Що? Про що це ти? – Яхмос піднявся на лікті й витріщився на неї.
– Я знаю, що кажу. – Генет кілька разів кивнула головою на підтвердження своїх слів. – Не ти помреш наступним. Зачекай трішки і сам дізнаєшся.
* * *
– Чому ти уникаєш мене, Ренісенб?
Камені раптом виринув перед нею. Дівчина почервоніла й не знайшла слів. Вона дійсно навмисне розвернулася й пішла в інший бік, коли побачила молодого писаря.
– Чому, Ренісенб, скажи, чому?
Але їй забракло мови, вона могла тільки мовчки хитати головою.
Потім вона звела на нього очі. Їй було трохи лячно, що обличчя Камені теж здаватиметься іншим від її підозр. Із цікавістю та втіхою Ренісенб відзначила, що воно не змінилося. Писар дивився серйозно й цього разу не посміхався.
Зустрівши його погляд, вона відвела очі. Камені завжди змушував її хвилюватися. Усім тілом вона відчувала його близькість. Її серце забилося швидше.
– Я знаю, чому ти уникаєш мене, Ренісенб.
До дівчини повернулася мова.
– Я не уникала тебе. Просто не помітила.
– А це брехня.
Камені посміхався, це було чутно навіть у голосі.
– Ренісенб, прекрасна Ренісенб.
Вона відчула його теплу сильну долоню на своїй руці й одразу вирвалася.
– Не чіпай мене. Я не люблю, коли мене торкаються.
– Чому ти опираєшся, Ренісенб? Ти ж добре знаєш, між нами щось є. Ти молода, сильна і вродлива. Ти ж не можеш ціле життя носити жалобу, це проти природи. Я заберу тебе звідси. Тут панують лихі духи та смерть. Ти поїдеш зі мною і будеш у безпеці.
– А що як я не захочу їхати? – з натиском запитала Ренісенб.
Молодик розсміявся. Зблиснули його білі міцні зуби.
– Ти хочеш, просто не визнаєш цього. Життя прекрасне, Ренісенб, коли сестра знаходить брата. Я любитиму тебе і зроблю тебе щасливою, а ти станеш плодючою нивою для свого володаря. Знаєш, я більше не співатиму Птахові: «Сестру подаруй мені ввечері нині!», а піду прямо до Імхотепа і скажу: «Віддай Ренісенб мені за сестру». Але я гадаю, тобі не безпечно тут лишатися, тож я заберу тебе з собою. Я хороший писар, мене візьмуть до будь-якої шанованої родини Фів, якщо я тільки захочу, хоч насправді мені подобається сільське життя – оранка, худоба, пісні женців, милий човник на ріці. Я хотів би плисти з тобою під вітрилами, Ренісенб. Ми заберемо Теті. Вона чудова сильна дитина, я любитиму її та буду їй хорошим батьком. Ну ж бо, Ренісенб, що ти на це скажеш?
Дівчина мовчала. Вона помітила, що її серце б’ється частіше, а тілом розтікається млость. Та водночас із м’якістю, податливістю, вона відчувала щось іще – якусь антипатію.
«Він торкнувся моєї руки, і я вся попливла… – думалося їй. – Це все його сила… широкі плечі… усміхнені губи… Але я не знаю, що в його голові, що він має на думці, що в його серці. Між нами немає злагоди, немає ніжності. Чого я хочу? Я не знаю… Але не цього… Не цього…»
Вона почула власний голос, який навіть їй самій здався слабким і непереконливим:
– Я не хочу виходити заміж… Я хочу бути сама… сама з собою…
– Ні, Ренісенб, ти помиляєшся. Ти не створена для самоти. Про це каже твоя рука, коли тремтить у моїй. Бачиш?
Ренісенб із силою висмикнула руку.
– Я не кохаю тебе, Камені. Можливо, я тебе навіть ненавиджу.
Він усміхнувся.
– Я не проти, Ренісенб. Твоя ненависть дуже близька до кохання.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці приходить смерть», після закриття браузера.