Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Писар пішов, рухаючись прудко й легко, як молода газель. Ренісенб повільно пішла до ставка, де Кайт бавила дітей.

Невістка говорила до Ренісенб, але та відповідала невлад.

Кайт, утім, здається, не помічала, або радше була надто зайнята дітьми, щоб звертати увагу на щось інше.

Раптом, порушивши тишу, Ренісенб запитала:

– Як гадаєш, мені варто ще раз виходити заміж? Що скажеш, Кайт?

Та відповідала спокійно, не надто зацікавлено.

– Гадаю, це було б непогано. Ти сильна й молода, Ренісенб, можеш народити ще багато дітей.

– Хіба оце і все, що є в жіночому житті, Кайт? Знаходити собі справи в будинку подалі від людських очей, народжувати дітей, бавити їх вечорами біля ставка під сикомором?

– Це все, що важить для жінки. Ти не можеш цього не знати. Не говори так, наче ти рабиня. У жінок Єгипту є сила – спадок переходить через них до дітей. Жінки – невпинна кров Єгипту.

Ренісенб задумливо поглянула на Теті, яка зосереджено майструвала намисто з квітів для своєї ляльки. Від напруги вона трохи насупилася. Певний час Теті була така схожа на Хая – так само закопилювала губку, так само схиляла голову – і серце матері сповнювалося любові й болю. Але тепер і обличчя Хая ховалося в тумані, і Теті втратила старі звички. Траплялися й інші моменти – тоді Ренісенб міцно, пристрасно й по-власницьки, притискала донечку до себе, відчуваючи, що вона була її власною плоттю, так ніби в них досі було єдине тіло. «Вона – моя», – казала собі Ренісенб.

Тепер же, дивлячись на неї, Ренісенб думала: «Вона – це я і Хай».

Раптом Теті звела очі й, побачивши матір, усміхнулася. То була спокійна дружня усмішка, в якій відчувалися впевненість і втіха.

Ренісенб подумала: «Ні, вона – це не я і не Хай. Вона – це вона. Вона – Теті. Вона – окрема людина, і я – окрема людина, і кожен із нас окремо. Якщо в наших стосунках пануватиме любов, ми лишимося друзями на все життя, а якщо ні, то коли вона виросте, ми станемо чужими. Вона – Теті. А я – Ренісенб».

Кайт дивилася на Ренісенб із подивом.

– Чого ти хочеш, Ренісенб? Я не розумію.

Та не відповіла. Як пояснити Кайт те, що вона й сама не ладна збагнути? Вона озирнулася: стіни подвір’я, пофарбований у веселі кольори ґанок, шовкова вода ставка, мила альтанка для відпочинку, охайні клумби та зарості папірусу. Безпечний, відмурований світ, де нема чого боятися, наповнений знайомими звуками – дитячим белькотінням, пронизливим жіночим галасом із будинку, далеким ревінням худоби.

Вона повільно промовила:

– Звідси не видно ріки…

Кайт здивувалася.

– А нащо на неї дивитися?

Ренісенб неквапливо відказала:

– Я нерозумна. Я не знаю.

Перед очима вона дуже ясно бачила розкидані вдалині зелені поля, буйні та пишні, чарівну блідо-рожеву з аметистовим порожнечу, що перетікає в небокрай, врізаючись у срібну блакить Нілу…

Дівчина затамувала подих, бо все, що вона бачила й чула навколо, зблідло – лишилася лише нерухомість, наповненість, нескінченна втіха…

Вона мовила сама до себе:

– От я поверну голову й побачу Горі. Він відведе очі від свого папірусу й усміхнеться мені… А потім сяде сонце й настане темрява, і я засну… То буде смерть.

– Що ти кажеш, Ренісенб?

Ренісенб здригнулася. Вона не усвідомлювала, що говорить уголос. Видіння розвіялося, і вона повернулася в реальність. Кайт з цікавістю дивилася на неї.

– Ти сказала «смерть», Ренісенб. Про що ти думала?

Вона похитала головою.

– Не знаю. Мені йшлося про інше…

Вона роззирнулася. Як хóроше: родинний затишок, плюскіт води, діти бавляться. Вона глибоко вдихнула.

– Тут так спокійно. Навіть уявити важко, що тут може відбуватися щось жахливе.

Але саме тут біля ставка наступного ранку знайшли Іпі. Він лежав обличчям у воді там, де хтось тримав його, поки хлопець не захлинувся.

Розділ вісімнадцятий. Літо: місяць другий, день десятий

Імхотеп сидів згорблений, зсутулений. Умить він постарів, став схожий на хворого зіщуленого старигана. На його обличчі проступив жалібний подив.

Генет принесла йому їжі і вмовляла поїсти.

– Так, Імхотепе, тобі потрібні сили.

– Навіщо? Нащо мені сили? Іпі був сильний – сила в молодості та красі – а тепер його тіло бальзамують. Мій синочок, мій любий син. Останній з моїх синів.

– Ні, ні, Імхотепе. В тебе ще є Яхмос, твій хороший син Яхмос.

– Чи надовго? Він теж приречений. Ми всі приречені. Що за прокляття лежить на нашій родині? Хіба я міг передбачити, що наложниця накличе на наш дім таке лихо? Адже наложниць не заборонено приводити в дім, цього не забороняє ні людський закон, ні божий. Я ставився до неї шанобливо. Чому зі мною сталося таке? Чи, може, це Ашаєт мені мститься? Може, це вона не може пробачити мені? Вона жодним чином не відповіла на моє звернення. Страшні речі продовжують відбуватися.

– Ні, ні, Імхотепе. Не кажи так. Просто ще замало часу минуло відтоді, як глек поставили в залі для пожертв. Хіба ти не знаєш, скільки часу забирають питання правосуддя в цьому світі, як усе безкінечно відкладається в суді номарха, і ще повільніше рухаються справи, коли доходить до візира? Правосуддя є правосуддя, в цьому світі чи наступному – все робиться повільно, але справедливість зрештою перемагає.

Імхотеп недовірливо похитав головою. Генет вела далі:

– До того ж, Імхотепе, ти мусиш пам’ятати, що Іпі не був сином Ашаєт – його народила твоя сестра Анх. Чого б Ашаєт так уже за нього заступатися? Але Яхмос – із ним усе інакше. Він одужає, бо Ашаєт про це подбає.

– Правду сказати, Генет, твої слова втішають мене… Щось є в тому, що ти говориш. Яхмосові дійсно трохи кращає щодня. Він хороший відданий син, але о! мій Іпі! – такий сильний дух, така врода. – Імхотеп знову застогнав.

– Як шкода! Як шкода! – співчутливо голосила його вірна служниця.

– Проклята дівка зі своєю вродою! Краще б очі мої ніколи її не бачили.

– Дійсно, господарю! Донька Сета, точно тобі кажу. Навчилася магії та лихих заклять, жодних сумнівів.

Почувся стукіт костура по підлозі – це, шкандибаючи, до зали ввійшла Іса. Вона зневажливо пирснула.

– Ви тут усі показилися, чи як? Більше нема що робити, окрім проклинати нещасну дівчину, яка розважалася тими дрібними жіночими капостями й підступами, на які її штовхала дурна поведінка недоумкуватих дружин твоїх безголових синів?

– Дрібні жіночі капості, то он як ти називаєш це, Ісо?