Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

– Хтось має це сказати, якщо ти відмовляєшся визнавати факти. Годі вже вважати, що це коїть злий дух померлої дівчини. Рука живої людини тримала обличчя Іпі у воді, доки він не втонув, і так само рука живої людини отруїла вино, яке пили Яхмос та Собек. У тебе є ворог, так, Імхотепе, але він тут, серед нас, у будинку. А доказ цьому те, що відтоді, як ми дослухалися до поради Горі і їжа Яхмоса готується власноруч Ренісенб чи під її пильним наглядом, відтоді, як вона сама відносить страви братові, той почав почуватися що день, то краще. Годі вже бути таким дурнем, Імхотепе, годі стогнати і рвати на собі волосся, хоч Генет у цьому палко тобі допомагає…

– О, Ісо, ти несправедлива до мене!

– В чому Генет палко тобі допомагає, бо і сама дурна, чи з якихось інших причин…

– Нехай Ра пробачить тобі жорстокість до бідної самотньої жінки!

Стара напосілася на сина, розмахуючи костуром.

– Візьми себе в руки, Імхотепе, і подумай. Твоя покійна дружина Ашаєт, чудова жінка й не дурна – не те, що ти – може, й використає свій вплив, щоб заступитися за тебе на тому світі, але навряд чи зможе подумати замість тебе в цьому. Ми мусимо діяти, інакше будуть нові смерті.

– То ворог – жива людина? Ворог у нашому домі? Ти дійсно віриш у це, Ісо?

– Звісно, я вірю, бо це єдине притомне пояснення.

– То, виходить, усі ми в небезпеці?

– Звісно, ми в небезпеці. І загрожують нам не закляття і не духи, а людина – людина, яка може підсипати отруту в їжу та напої, людина, яка може напасти на хлопця, що пізно повертається додому з містечка, і втопити його в ставку.

Імхотеп задумливо промовив:

– Для цього треба бути сильним.

– Може, й так, але я не певна. Іпі випив багато пива в містечку. Він був у нестямі і зазнавався. Можливо, повертаючись додому, він непевно стояв на ногах, можливо, він не боявся людини, яка підійшла до нього, можливо, добровільно опустив голову в ставок. У такому разі, сила не знадобилася б.

– Ісо, що ти намагаєшся сказати? Що це зробила жінка? Але це неможливо. Все це неможливо. У цьому будинку не може бути ворогів, інакше ми мали б знати, я мав би знати!

– У людини з люттю в серці може не бути напису «ворог» на обличчі.

– Тобто хтось із наших слуг чи рабів…

– Це не слуги й не раби, Імхотепе.

– Виходить, хтось із родини. Невже Горі? Чи Камені? Але Горі – майже родич, він такий надійний і завжди виправдовував нашу довіру. А Камені хоч і чужинець, але в ньому тече наша кров і він підтвердив відданість старанною службою мені. До того ж він тільки-но вранці прийшов до мене й попросив дати згоду на шлюб із Ренісенб.

– О, та невже, та невже? – запитала мати зі жвавим інтересом. – І що ти сказав?

– А що я міг сказати? – роздратувався Імхотеп. – Хіба зараз час для весілля? Так я йому й відповів.

– А що він на це?

– Він вважає, що зараз саме час говорити про весілля. На його думку, в цьому будинку Ренісенб загрожує небезпека.

– Цікаво, – сказала Іса. – Дуже цікаво… Невже справді загрожує? Мені – нам із Горі – здавалося, що вона в безпеці, але тепер…

Її син вів далі:

– Хіба можна проводити весілля та похорон одночасно? Так не годиться. Увесь ном нас засуджуватиме.

– Зараз не час робити щось для годиться, – заперечила стара. – Особливо якщо враховувати те, що бальзамувальники від нас не виходять. Для Їпі та Монту це, певно, справжнє благословення, їхні справи швидко пішли вгору.

– Вони підвищили ціни на десять відсотків, – Імхотеп швидко перемкнувся на іншу тему. – Безсовісні. Кажуть, їхні послуги здорожчали.

– Могли б зробити нам знижку як постійним клієнтам! – гірко всміхнулася Іса над власним жартом.

– Люба матусю, – з жахом поглянув на неї Імхотеп. – Це тобі не жарти.

– Усе життя – це жарт, Імхотепе, і смерть сміється останньою. Хіба ти не чуєш цього на кожному бенкеті? Їж, пий, розважайся, бо завтра помреш. Що ж, це дуже точно описує те, що в нас тут відбувається. Питання тільки в тому, хто буде наступним.

– Те, що ти кажеш – жахливо, жахливо. Що ми можемо зробити?

– Нікому не довіряти, – відказала мати. – Це найперше й найважливіше. – Вона з притиском повторила: – Нікому.

Генет почала схлипувати.

– Чому ти так дивишся на мене? Якщо комусь тут і можна довіряти, то це мені. Я довела це довгими роками служби. Не слухай її, Імхотепе.

– Заспокойся, Генет, люба, заспокойся. Звісно, я тобі довіряю. Я добре знаю, що ти щира й віддана мені.

– Нічого ти не знаєш, – промовила Іса. – Ніхто з нас нічого не знає. Тому над нами й нависає небезпека.

– Ти звинувачуєш мене, – заскиглила Генет.

– Я нікого не можу звинувачувати. Я нічого не знаю напевне і не маю доказів – лише підозри.

Імхотеп пронизливо зиркнув на стару матір.

– І кого ж ти підозрюєш?

Та повільно відказала:

– Я підозрювала трьох людей. Спершу я думала на Іпі, але він загинув, тож мої підозри не виправдалися. Потім я подумала на іншу людину, однак у день смерті Іпі мені на думку спало дещо інше…

Вона замовкла.

– Горі й Камені в будинку? Накажи їх покликати. І нехай приведуть із кухні Ренісенб. А ще Кайт і Яхмоса. Я хочу дещо сказати вам усім.

* * *

Іса оглянула всю свою родину, яка зібралася в головній залі. Побачила спокійний м’який погляд Яхмоса, штучну посмішку Камені, питання в наляканих очах Ренісенб, безтурботність і байдужість Кайт, задумливу таємничість Горі, дратівливий страх на нервовому обличчі Імхотепа і жваву цікавість і – так – задоволення Генет.

Їй подумалося: «Їхні обличчя нічого не промовляють. На них лише ті емоції, які вони готові показати. Але якщо я маю рацію, щось мусить їх видати».

Уголос вона сказала:

– Я хочу дещо сказати всім вам, та спершу я поговорю з Генет, отут, при всіх.

Вираз обличчя служниці змінився – жвавість і задоволення кудись поділися. Вигляд у неї був наляканий. Голос звучав пронизливо та обурено.

– Ти підозрюєш мене, Ісо?! Я знала! Ти звинуватиш мене, і як же я, бідна нерозумна жінка,