Читати книгу - "Молоко з медом"

— Мабуть, ні. Хіба що легінси, — подумала Лінка й натягнула легінси. Трохи затісно в талії, точніше там, де вона колись була, але принаймні влізла. До цього вільна футболка. І светрик. Блін, дивно, але їй здавалося, що живіт збільшився впродовж однієї ночі. Тепер він здавався удвічі більшим.

— Мамо… хіба це можливо, щоб живіт виріс за ніч удвічі?

Мама засміялася.

— Тобі більше не треба його приховувати, то він і виріс.

— Як думаєш, можна так іти?

— Можна. Ти дуже гарно виглядаєш. Хоча справді, якось… більше помітно. Ну, але це ж нічого поганого. Треба тобі якийсь одяг купити. Підемо після розмови з директоркою.

— У мене ж уроки.

— Відпросити тебе?

Авжеж, хіба можна відмовлятися від такої пропозиції?

Мама жартувала, але перед самою школою замовкла, неначе теж нервувала. Та відразу виявилося, що їхні страхи були марними.

Директорка прийняла їх дуже привітно, розпитувала, коли пологи, навіть поцікавилася, чи вони вже вибрали ім’я, на що ті відповіли, що не знають навіть, хлопчик це чи дівчинка, а тоді сказала:

— Звичайно, ситуація нелегка. Халінці буде важко, та якщо вона матиме підтримку родини, то це не завадить закінчити школу й скласти іспити. Та чи матимеш ти цю підтримку?

— Звичайно, — сказала мама не вагаючись, і Дінці стало якось тепло на душі. Так приємно.

— Бо лікарняний вона отримає, коли треба буде, ми усе приймемо. Якщо виникнуть проблеми, то можна перейти на індивідуальне навчання. Колись у нас уже була така ситуація.

— Справді? — вихопилося в Лінки.

— Так, дівчина народила дитину в другому класі ліцею. Батьки їй допомогли, і партнер, тобто батько дитини, теж. Вона вчилася далі, склала випускні… Здається, років п’ять тому це було. Ну, так чи сяк…

«Хоч би вона не спитала про батька дитини», — подумала Лінка. Директорка, здається, це помітила й усе зрозуміла, бо ні про що не розпитувала.

— Передусім треба потурбуватися про випускні. Бо ж слід готуватися. А дитина вимагатиме догляду…

— Ми допоможемо, — сказала мама.

— Вона може звернутися до мене, якби щось не виходило, бо щось же можна виправити, узяти академвідпустку, чи…

— Не треба. Лінка складе випускні. І вступить до вишу.

— От і добре, що ви так кажете, — усміхнулася директорка. — Підтримка їй дуже потрібна. А Халінка здібна, навіть дуже здібна.

— Особливо, коли йдеться про математику, — пожартувала Лінка.

— Авжеж, обов’язковий випускний з математики — це проблема для багатьох. Не треба й вагітною бути, щоб цього боятися, — знову всміхнулася директорка. — Ну, але я вас не затримую. До речі, у нас же можна скласти пробні іспити… Знаєш про це? — звернулася до Лінки. — Спершу в школі…

— Так, — зітхнула Лінка. — Через тиждень математика й польська мова та література, а за два тижні — англійська.

— Ну, а потім загальнопольські. У листопаді. Я б порадила так: поки що вчися якомога більше, доки маєш сили. Побачимо, як підуть пробні. У будь-якому разі можна чимсь допомогти.

— Знаєш, що? — сказала мама, коли вони вийшли зі школи. — Я просто вражена. Директорка неймовірна, уся школа неймовірна. Здається, я себе зараз ущипну, бо, може, це мені сниться. Я впевнена, що за моїх часів… Якби дівчина завагітніла в ліцеї, то дуже сумнівно, що їй би пішли назустріч.

— Це платна школа, мамо, — зауважила Лінка. — Не знаю, чи у звичайній усе пішло б так легко…

— Може, і так. А може, часи таки змінилися. Дай боже! То що? Ходімо, купимо якийсь одяг для твого живота?

— Звичайно. А взагалі… дякую. Дякую, мамо.

— За що?

Лінка відчула, що на очі набігли сльози. Вона знала, за що. За цю впевненість у голосі, коли мама сказала, що її донька матиме підтримку. Що їй допоможуть. Авжеж. Така впевненість у голосі, мабуть, мала б звучати в голосі батька дитини, коли той довідується про новину. Шкода, як шкода, що цього не буде.

— За підтримку, — сказала Лінка. — І взагалі…

— Ну, що ти, доню. Я ж твоя мама. Хіба я можу тебе не підтримувати?

«По-різному буває, мамо», — подумала Лінка, але вирішила не вдаватися в подробиці. Не хотілося сказати, що тоді, з Каською… Що Каська теж була її дитиною. І що через ту історію вона не дуже й сподівалася. Але більше нічого не додала.

Вони пішли до Н&М у спеціальний відділ з одягом для майбутніх матусь. Купили брюки з кумедною кишенею спереду, у якій мав поміщатися живіт. Брюки були завеликі, але мама наполягла, що таким чином на довше вистачить (тим більше, що річ виявилася недешевою). Купили й спеціальні легінси для вагітних. А тоді подалися до дитячого відділу. І там просто заніміли від захоплення, розглядаючи крихітні одежинки.

— Яке ж воно зараз усе гарне! — Лінчина мама недовірливо хитала головою. — Раніше ми й не мріяли про такі чудові речі. Коли ти народилася… ну, щось там було, але не стільки й не таке, — узяла до рук повзунки, які годилися хіба для ляльки, і захопилася вигаптуваним на м’якесенькій тканині лисенятком. — Боже, це просто краса! Куплю їх!

— Ну, що ти, мамо, — заперечила Лінка. — Нам забракне грошей, краще якісь уживані речі купити, заспокойся!

— І ще ця ковдрочка, — мама, схоже, була просто засліплена цим розмаїттям дитячих речей. — Чого ти? Це мої подарунки маляті, а не тобі. Купування таких речей — це ж справжня шопінг-терапія.

— Ходімо краще, — Лінка злякалася, щоб мама, бува, не скупила всієї крамниці, але та, здавалося, справді захопилася. Уперше… уперше їй здалося, що мама радіє.

І тоді… спочатку Лінка думала, що в неї щось зі шлунком, що, може, вона перехвилювалася, бо розмова з директоркою все-таки була випробуванням… Ледь відчутний рух, неначе в животі ожив метелик, який щойно вчився літати. Невже це рухи дитини? І раптом Лінка відчула таке блаженство, таке щастя, що все інше просто стало неважливим. Дуже просто.

— Щось трапилося? — запитала мама, забачивши дивний вираз обличчя доньки.

— Не знаю… Але, здається, я щось відчула… Звірик…

— Ох! — тільки й вимовила мама і, якби знайшлося місце, то обидві тут-таки й сіли б, але вони саме стояли на вулиці перед торговим центром. — Ох! Боже! Що ти! А й справді, уже час…

— Не знаю, мамо. Спершу я подумала, що мені просто бурчить у животі… а тоді… наче крильця…

— Метелика, — закінчила мама.

— Звідки ти знаєш?

— Та вже ж, знаю. Я ж теж це пережила. Теж мала такого метелика в животі. Аж тричі. Згодом рухи стануть сильнішими, а тоді маля так буцатиметься, що заснути буде складно!

— Я вже не можу дочекатися, — мовила