Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Концерт, підготований для нас школою, я майже не дивилась. Здається, така байдужа до творчості молодшої школи я була не єдина, тому, доки першачки стрибали на сцені и розповідали віршики про те, що вони лише починають шлях, який ми вже подолали до самого кінця, ми здебільшого переговорювались між собою і роздивлялись атестати.

Я міцно стискала в руках цілу купу грамот, яку мені видали, крутила на жовто-синій стрічці медаль і думала про сьогоднішній вечір. Святкування випускного, напевне, буде веселішим за цей концерт…

Принаймні, я на те сподівалась.

Нарешті виступи скінчились. Ми всі посунули до виходу з театру; я швидко знайшла своїх батьків і передала всі папірці їм.

– А ще можна не поїхати? – з надією спитала я. – Можливо, нам повернуть гроші, якщо ми зараз відмовимось?.

Мама кинула на мене повний нерозуміння погляд.

– Сонце, але ж це твій випускний. Ти ж на нього сама хотіла!

Хотіла! Я й тоді сумнівалась, а зараз ще більше. Але згадка про те, скільки батьки заплатили грошей, щоб ми взяли участь в цьому балагані, змусила себе стримати власні емоції.

– Та це я так, мам. Сумніви, знаєш, беруть, – відмахнулась я від неї. – Починаю роздумувати, що, напевне, дарма ми стільки заплатили. Але звісно, тепер вже куди. Їдемо отримувати спогади.

– Не варто так песимістично. Потім ще з усмішкою згадуватимеш цей період, – мама поплескала мене по плечі. – В юності воно завжди видається досить критичним. Я от за день до весілля вирішила, що, можливо, нічого не хочу…

– Ага, нервувала так, що вмудрилась собі випадково весільну сукню пошкодити, – закотив очі батько, – і в результаті її довелось перешивати…

– Бо ти мене в тій сукні побачив! А це погана прикмета!

– Ну, ми ж досі щасливі в шлюбі…

– Бо я перешила спідницю, і це вже стала зовсім інша сукня! Крім того, більш придатна для подальшого вжитку…

Батьки остаточно втонули у спогадах, я ж, розуміючи, що від них нічого, крім мрійливих поглядів, зараз не дочекаюсь, відійшла до своїх однокласників. Ті в передчутті майбутнього святкування переговорювались між собою, натовп гудів, мов вулик.

– Такі дорослі! – причитав хтось з вчительок. – А я їх ще геть дрібними пам’ятаю, малесенькими дітками…

– Повиростали, час летить швидко. Мої вже й університет закінчують…

– Та ти що!

Прислухатись до чужих розмов не хотілось. Я б з задоволенням поспілкувалась зараз зі Святом, але він виконував свою роботу, і від клацання фотокамери у мене вже стугоніло в голові. Втома то накочувала, то відступала, лишаючи дивне відчуття розгубленості.

Нарешті ми всі побрели до парку; ресторан знаходився на його території. Спочатку планували виїзд кудись за місто, але в останній момент там злетіло бронювання. Я пам’ятала, як щиро раділа цьому факту; все краще, аніж виїхати в незрозумілу місцевість і стирчати там посеред відкритого поля, в ресторані, в якому лише голі стіни та столи рядами.

Тут було набагато краще; ошатний, просторий заклад, приємний інтер’єр, навіть жива музика. Проте вже коли ми розсілись, зайняли свої місця, я зрозуміла, що відчуваю себе тут геть загубленою. Власне… А що робити? Їсти весь вечір?..

Задзвеніли келихи, залунали тости. Я рішуче відсунула від себе подалі будь-які напої, окрім апельсинового соку та води. Хотілось зустріти світанок на тверезу голову.

На жаль, не всі розділяли мою помірність. Хтось вже розвеселився, сміх лунав все гучніше, однокласники ставали розслабленішими, відверто жартували, обмінювались планами на майбутнє.

Я здебільшого мовчала, бо ділитись з ними мені не хотілось нічим. Ми ніби чужі люди, зібрані під одним дахом! І як так могло статись?

Почались танці, але мене ніхто не запрошував. Тільки коли вже майже пробило північ, Свят підійшов і простягнув руку.

– Потанцюєш зі мною?

– З задоволенням, – трохи фальшиво посміхнулась я і встала, але ледь не зашпортнулась. Від довгого сидіння на одному місці боліли коліна.

Хлопець притримав мене і підтягнув до себе впритул, тоді схилився, і його дихання опалило мені шию.

– Давай втечемо? – пошепки запропонував Свят.

Я озирнулась.

– А фото?

– Оплачено тільки до одинадцятої вечора, – підморгнув мені хлопець. – А потім я можу гуляти на всі чотири сторони… Але помічник все одно залишиться. То що?

Подумалось про світанок, який я мала зустрічати з однокласниками, про всю цю компанію… Плювати на них! Єдине, що я переживала про батьків – їх би таке могло засмутити. Спочатку думала їм сказати, але потім зрозуміла, що забагато доведеться пояснювати, а мама й тато зараз так активно спілкувались з кимось – я навіть не могла впізнати, чиї це батьки.

Напишу мамі повідомлення. І, якщо що, візьму слухавку. І… Хоча б один раз в житті я можу перестати бути хорошою дівчинкою?

– Втечемо, – озвалась я, притискаючись до нього. – Тільки недалеко!..