Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Листопад 2016 року.

— Я одружуюся! — повідомляє голосно Макс під час куріння.

Від несподіванки в мене ледь цигарку пальці не зронили! Проте, залишаючись беземоційним, промовляю:

— Мої вітання. Це вже офіційно?

— Так. Весілля призначене на 17 грудня.

— Що ж, вітаю. Коли вечір прощання з парубоцтвом? Стриптизерки будуть? — підморгую і затягуюся густим сигаретним димом.

— Ще не думав над цим. В мене до тебе інша справа, — Макс викидає недопалок до решти йому подібних і підтягую комір пальто ближче до шиї. — Хочу, аби ти був дружбою на моєму весіллі.

— Я? — дивуюся щиро й також позбуваюся свого недопалку.

— Ти. Якби не ти, ми з Міланочкою так би і не познайомилися.

Колега першим відчиняє скляні двері до офісу, але звільняє прохід мені, ніби якійсь дівиці. Він починає мене дратувати.

Так от для чого він мене покликав на перекур! Приголомшливо. Вражаюче. Нелогічно.

Того дня, який щойно згадав Макс, ми вперше і в останнє з ним відпочивали в одній компанії. Не вважав його другом. В нього були й інші колеги, з яким він мав ближчі відносини. Той самий Сергій, наприклад. І чому саме я тепер маю бути свідком на його весіллі? З якого дива? До того ж, я цілувався з його нареченою. Йому на це начхати?

— Я можу відмовитись? Знаєш, не люблю весілля, — даю задню, і в прямому, і в переносному значені, ступивши на верхню сходинку і миттєво знов спустившись на нижчу, аби порівнятися з Максом.

— Я наполягаю. Дуже, — серйозний, як ніколи, колега не припиняє дивувати.

— Зачекай. А 17 грудня — це субота, вірно? Третя субота місяця. Як шкода, але в мене вже є плани на цю дату, — не відступаюся. Навіщо мені оця вся дурня? Забивати баки ніби немає більше чим.

— Облиш, друже. Можливо твої плани можна змінити або перенести на інший день, — підлабузник не відступає, чим дратує ще більше. — Що там в тебе такого важливого?

— Дуже важливе. Я з племінником кожну третю суботу грудня, — напружую мізки, вигадуючи байку, — ... маю їхати до родичів в Молдову.

Макс кривиться. Чухає потилицю.

— А може ще передумаєш? Мало що може статися того дня? Снігом дороги замете чи білетів до родичів не буде.

— В нас білети на автобус вже на руках. Виїзджаємо в п'ятницю шістнадцятого, — імпровізую, ніскілечки не почервонівши і ми продовжуємо долати сходи, на шляху до офісу. — Але я впевненний, що ти знайдеш собі іншого свідка. В тебе ж повно друзів, з якими ти спілкуєшся більше, ніж зі мною.

— Це не проблема, друже. Але це було прохання Міланочки. Та нічого. Обійдеться. А зараз до роботи, друже, — повторив він бісяче звернення і пришвидшився, щоб за лічені секунди шмигнути до приміщення, де розташовувся офіс нашої контори. За ним поспішив і я.

Я б не назвав це місце інакше. Кол-центр, як він є. І навіть назва популярного банку не робила нас престижнішими. Так, ми боролися із боржниками та чесною працею заробляли копійку, але люди, котрі воліли не відповідати і часто саме це й робили — вважали нас гаспидами, щурами конторними та собачим безсердечним лайном. І такими ми й були завжди.

І я себе таким вважав. З першого робочого дня і до цього часу. Як інакше назвати людину, котра займається не тим, до чого лежить душа?

До знайомства зі Стасею я марив музикою. Намагався писати пісні, але якщо мелодії вдавалося створювати досить швидко й вдало, то із текстами була біда. Для цього довелося шукати однодумців, з якими міг би створити дует чи гурт. Про можливість повноцінного гурту, звична річ, я міг раніше тільки мріяти, але мені пощастито зустріти Раймонда. Дякуючи його батькам, котрі дали йому досить дивне ім'я для нашого краю та гроші на розвиток таланту. Так ми й створили "Цунамі" — рок-гурт, в якій я був на гітарі та приспіві.

Однак, не пощастило мені потім зустріти Стасю. Спочатку вона захоплювалася мною, але з часом почалися претензії. Моїх заробітків з кавер-концертів не вистачало на те, аби радувати кохану та дарувати їй те, чого вона хоче. Вона особисто мені про це не говорила, зате так запевняли її брат із сестрою. Мовляв, Стася соромиться сказати, але їй хотілось би більш вишуканіших побачень, подарунків гідних її краси... Зрештою, її рідні доповіли мені одного разу, що вона підшукує мені заміну, бо ж я досі залишався жебраком.

На той час я дуже кохав свою чорнобриву. І дуже боявся її втратити. Тому й залишив гурт і влаштувався на роботу. Міг би я поєднувати корисне з приємним? Міг. Але мої вечори були зайняті Стасею, а вдень я не міг бути присутнім на репетиції гурту, бо працював щуром. Однак навіть такі жертвоприношення не мали значення, коли Стася попалася мені на очі з мажором. В них було побачення.

Чому після розриву з дівчиною, що шукала гроші, а не кохання я досі залишився працювати тут? Плекав надії. Гадав, що якщо продемонструю свою стабільність вона повернеться до мене. Дурень! Сліпий дурень. Вона повернулася лише раз. Щоб забрати ліфчик з моєї оселі, який залишила колись та й забула.

Прекрасно пам'ятаю той день і як тоді нервував. Це був саме той день, коли я опинився у квартирі Макса у компанії його, відтепер, нареченої і Юлі. Стася телефонувала ввечері. А потім і вдень неділі, коли я вирішив пом'янути свого загиблого друга двома літрами пива, котре він любив. Чорт смикнув мене тоді відповісти їй! Я чекав дзвінка від зовсім іншої дівчини.

Вона повідомила, що забере ліфчик ввечері, мовляв, той знадобився їй конче. Я ж лютував. Бовдур! Сподівався, що вона захоче все повернути, але чорнобрива бажала повернення тільки свого клятого бюсгалтеру!

Довго я тоді бісився. Та зрештою згадав, що сиджу й п'ю в автівці Макса і треба віддати йому ключі. А піднявшись в його квартиру став свідком палкої любові — Мілана з Максом цілувалися, прикривши свої оголені тіла легкою ковдрою.

Як мені вдарила в голову ідея попросити допомоги у Мілани? Мабуть, тому що побачив в дівчині вітрянність. Нормальна не змогла б фліртувати сьогодні з одним, а завтра переспати з іншим. Саме тому й вирішив, що саме ця персона ідеально підійде на роль моєї супутниці, з якою я покажусь на очі колишній. Для цього довелося навіть викрасти її з побачення. З Максом.