Читати книгу - "Будні феодала - 1, Олег Говда"

— Здивував ти мене, добродію, нічого не скажеш…

Старий бортник виявляється слідом йшов, хотів особисто впевнитись. Тепер похитував головою і чи то хвалив, чи то дорікав.

— Багатьох молодців побачити довелося. Бували навіть такі, що з ножем на звіра кидалися, а то й зовсім голими руками заламати намагалися. Але, щоб розмовляти... Вперше бачу. Чому не стріляв?

Ведмідь зачарований, старий у кущах, як рояль. Смішно. Жартувати любите? Так і я повеселитися не проти.

— Так теє… смирний же ведмедик. Чого даремно шкуру псувати?

О! І в бортника очі округлилися, і витязь зацікавлено прислухався.

— Не зрозумів я слів твоїх, добродію, вибач старого…

— Пояснювати довго. Притчу можу розповісти.

— Охоче послухаю. Гості у мене рідко бувають і розмовою не часто тішать. Медку випити не бажаєш? Щоби слова легше в горло проходили.

Дід звідкись вийняв пузатий глечик і простягнув мені.

— Дякую…

Мед виявився чимось середнім між пивом та узваром. Така собі солодкувата вода з хмільною гіркуватістю. Але спрагу добре вгамувала. Я навіть приплив сил відчув.

«Добрий мед. Поновлення здоров'я +10. Збільшення сили +2. Дія одна година» — пояснив секретар.

Ага. Гарна штука. Треба буде рецепт спитати чи прикупити пару баклаг.

— Ну, значить так… Взяв одного разу досвідчений мисливець зі собою молодого учня. Ідуть лісом, здобич виглядають і тут як вистрибне на них ведмідь. Здоровенний, пудів сорок не менше. Досвідчений мисливець розвертається і ходу… Учень за ним. Біжить і озирається. Бачить — наганяє ведмідь, не втекти. Кріпився, кріпився та й не стерпів. Розвернувся та й вистрілив клишоногому прямо в серце.

Бортники з витязем переглянулись, але перебивати не стали. Притча... Та й взагалі, мисливці іноді такого розкажуть, що ні в тин, ні у ворота.

— Стоїть задоволений, аж світиться. Як же, такого звірюгу з одного пострілу завалив. А досвідчений мисливець підійшов, подивився, зітхнув та й відважив учню такого потиличника, що в того аж шапка злетіла. «За що б'єш, учителю?» — Не зрозумів хлопець. «За дурість, голова твоя капустяна… — відповідає мисливець. — Як ми таку тушу тепер до житла допрем?»

З хвилину стояла задумлива тиша. Слухачі мораль засвоювали. Довго мовчали, мабуть, туго перетравлювалася. Зате, як просікли каверзу, зареготали в два голоси так, що аж листя з дерев посипалося. Потім друге дно намацали і на мене подивилися.

— То ти це, що ж… Навмисне. А сам хотів, щоб ведмідь за тобою пішов? Щоб у село не тягти? — роззявив рота дід.

— Ну, ти зовсім… — я докірливо покивав. — Жарт від правди відрізнити не можеш. Втім, думай як хочеш. Я свою частину умови виконав. Час і честь знати.

— Стривай, стривай… — витязь підійшов до мене і простяг руку. Чи то вітаючись, чи то прощаючись, чи демонструючи порожню руку в знак миролюбства.

— Сам розумієш, біля воріт на ланцюзі сидіти мені не з руки. Але й без нагороди тебе відпускати не годиться. Є в мене пара речей, які будь-якому воїну по серцю припадуть: «Шолом гусара» до захисту голови +40», «Лати рейтара» до захисту тіла +60», «Шабля отамана». «Багатий двоствольний пістоль». Тобі вони, правда, всі на виріст будуть. Але потім, як знайдеш. Вибирай, що забажаєш.

Цікаве завдання. Не варто поспішати. Треба добре до нагород придивитися. Так… Шолом можна вдягнути після досягнення «14» рівня. А я тільки п'ятий взяв. Зброя — взагалі після «18». А шаблі шкода, хороша, хоча… повільна і коротка. З коня ворога не дістанеш. Годиться тільки для пішої рубки. А ось пістоль гарний. По-перше, — перезарядка вдвічі швидша, ніж у мого, при тій же забійності. По-друге, — точність пострілу «98» проти «70» теперішніх. І головне, — одразу двічі стріляти можна. А як показала сутичка з гусарами — це такий бонус, від якого відмовлятися гріх.

— Пістоль візьму, як не проти.

Витязь не заперечував, і чудова зброя перекочувала в мою сідельну кобуру.

— Ну, бувайте, чи що? — я церемонно відкланявся, але перш ніж піти, спитав у бортника: — А чи не можна мені в тебе медку про запас прикупити. Дуже вже сподобався.

— Чого ж не можна, — дід кивнув головою. — Для того й варимо. Тільки дорогий мій медок. П'ять сотень талерів за глечик прошу.

— Ого… — я задумливо пошкріб підборіддя. — Справді, дорогий. Ну, та нічого. Можливість швидко зцілитися іноді будь-яких грошей коштує. Давай... ммм, два.

Монети перекочували до бортника, а куманці до мене.

— А якщо ще знадобиться? Де тебе шукати? Тут же?

— Цього не знаю, — заперечливо хитнув білою головою старець. — Дасть Бог, побачимось. Світ тісний. А тепер прощай, пане, час нам.

І зникли обидва, як розтанули. Та й лісок той зник з очей. Я, кінь — і степ та степ навколо, від одного краю неба до протилежного. Якби не пістоль та куманці з медом, міг би вважати, що мріялося.

Стрибнув у сідло і замислився. У Полісся не тягнуло. Чого я не бачив там? Тренування організував, відповідальних призначив — самі впораються. Не царська справа паркани фарбувати. Нам, царям, про глобальні речі думати належить. За що й платню з казни отримуємо. І молоко за шкідливість.