Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це буде нелегко. Моє покоління феміністок виросло, думаючи, що конкурентна робота батьків була набагато важливішою за турботу матерів. Нам утовкмачували, що робота, яка веде до перемоги, до особистих досягнень та успіху, — набагато важливіша, ніж робота, яка веде до сприяння й допомоги іншим здобути успіх. Покоління після нас засвоїло це твердження ще сильніше, дівчат виховали з думкою, що вони зможуть поєднати кар’єру та догляд за дітьми, що саме це і означає бути успішною жінкою. Крім того, для молодшого покоління змагання (в будь-якій сфері) стає інтенсивнішим. Просто подумайте, наскільки важче потрапити у хороший коледж та знайти пристойну роботу з гідною заробітною платнею та можливостями підвищення у 2014 році, ніж це було у 1974, 1984 чи 1994 роках.
Я не ставлю питання про необхідність однакової освіти для дівчат та хлопців, заохочування їх мати однакові прагнення та досягати достатньої незалежності, щоб бути фінансово самостійними. З цієї точки зору, настанова, яку ми даємо своїм дітям щодо важливості змагання, — абсолютно правильна.
Проте настанова, що традиційна робота жінки (хатні обов’язки, які зосереджують сім’ю на матеріальних потребах) чомусь менш важлива, ніж традиційна робота чоловіка (заробіток грошей, утримання сім’ї та просування в кар’єрі), — хибна та шкідлива. Це результат історичного упередження, застарілого твердження, когнітивного перекручення, що спотворює наше суспільство й шкодить усім.
У тривалому прагненні гендерної рівності жінки спочатку повинні здобути силу та незалежність, змагаючись із чоловіками. Але як тільки ми отримуємо силу та незалежність, нам потрібно не автоматично приймати традиційну чоловічу точку зору (яка насправді є точкою зору лише меншої частини чоловіків) щодо того, що важливо в житті.
Випускниця Принстона 2009 року, Кейл Селіх, написала мені сильного листа, одразу після того, як вийшла моя стаття. Вона почала з роздумів: «Я завжди дивувалася, чому маю почуватися винною за те, що осмілилася скористатися важливими особистими можливостями». Вона продовжила:
За останні два роки{207} мене послідовно вітали з вибором кар’єри, яка відповідала моїм великим амбіціям, але часто за рахунок стосунків з людьми. Зараз я думаю про переїзд, щоб бути ближче до свого хлопця. У розмовах з людьми мого оточення я помічаю, як сама намагаюся приховати справжню причину мого переїзду. У тих випадках, коли я відкриваю найважливішу причину, то ловлю на собі тонкі, але помітні погляди, або й гірше, вислуховую зверхні промови: «Ти надто молода, щоб приймати доленосні рішення заради хлопця». Прийняття доленосних рішень заради стосунків виглядає як слабкість та наївність, тоді як подібні жертви заради роботи часто сприймаються як ознака сили та незалежності.
Краще я буду безробітною, ніж сильною жінкою, яка повертається з роботи додому і їсть свинину му-шу наодинці. Чому мені потрібно пишатися інвестицією у першу справу й соромитися інвестиції в другу?
Соціальний тиск, на який реагує Кейл, — дуже реальний. У січні 2013 року{208} випускниця Принстона, Маргарет Фортні, опублікувала есе в студентській газеті, описуючи свою подругу Моллі, яка до кінця розмови, у якій дві молоді жінки розмірковували про своє майбутнє, «підсунулася ближче до мене» й прошепотіла: «Я не хочу йти в аспірантуру, я навіть не впевнена, що хочу кар’єри. Я хочу одружитися, сидіти вдома й виховувати дітей». Збентежена таким відступом, Моллі сказала: «Що зі мною не так?».
Коли я була студенткою Принстона в кінці 1970-х, я би сказала, що випускниця Ліги плюща, яка не женеться за кар’єрою, соромить нас. Це була епоха, коли чимало чоловіків ставили під сумнів принстонське рішення стати навчальним закладом для обох статей через те, що жінки просто «змарнують свою освіту», коли залишать роботу, щоб народжувати дітей. Насправді, якщо бути чесною із собою, мушу визнати, що добра частина мене досі ставила під сумнів цінність бути мамою, яка сидить удома, доки не довелося пережити те, що надихнуло мене написати статтю для Atlantic.
Але вже ні. Я би порадила всім студентам, яким пощастило потрапити в топовий коледж або університет, запевнити себе, що їм вдасться застосувати знання протягом життя й вони матимуть змогу підтримувати себе та збагатити свої життя та життя інших і безумовно мати дітей. Я продовжую вірити, що більша частина людей хочуть і досягти своїх цілей, віднайти ідентичність за допомогою корисної роботи, і могти піклуватися про своїх близьких.
Я вважаю, що окремі жінки та чоловіки перебувають на різних стадіях між надмірною опікою та надмірним змаганням. Моя тітка Мері пройшла змагання до кінця. Вона була чемпіонкою з тенісу у 1950-х, першою жінкою у чоловічій команді, яка отримала похвальний лист від Університету Вірджинії й досі продовжує перемагати у гольфі в свої вісімдесят. Мій перукар Азіз, має неймовірний підприємницький дух, але також є і природженим вихователем. Піклування про інших робить його щасливим.
Більше того, найкращі гравці — це ті, що думають про інших достатньо, щоб могти грати добре у команді, підпорядковуючи власне его, й прокладати дорогу іншим членам команди. Так само й найкращі доглядальники — це ті, хто може присвятити собі достатньо часу, щоб уникнути вигорання. Найкращі керівники — це ті, які знають, як отримати користь зі змагання команди, але одночасно звертати увагу на потреби окремих її членів. Цінувати турботу — це розуміти, яким чином турбота і змагання можуть доповнювати одне одного.
Якщо нам вдається звільнитися від конкурентної загадки, усвідомити, що змагання — це поштовх для людини цінний, але не цінніший за піклування, ми більше не сприйматимемо визволення жінки як здобуття свободи, щоб змагатися. З іншого боку, якщо ми щиро віримо, що піклування має таку ж цінність, як і змагання, то ми усвідомимо, що чоловіки, які виконують роль тільки годувальника, втрачають глибоке задоволення й самовдосконалення. А якщо і чоловіки, і жінки сприймають піклування та змагання на рівних, тоді набагато легше поєднати роботу та кар’єру обох, і знайти час для всього.
Такий погляд може здаватися утопічним, але він може стати реальним уже завтра. Для цього потрібна ще одна річ...
Розділ 6
Наступний етап жіночого руху — це чоловічий рух
В Америці сьогодні побутує загальновідома історія гендерної дискримінації. Історія про жінку, яка влаштовувалася на роботу, а її попросили подавати каву, стала традиційною, як стара казка. Також історія, яка трапилася, коли повністю компетентний батько зустрів цілеспрямовану, але неосвічену жінку у парку чи продуктовому магазині. У статті під
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю», після закриття браузера.