Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Олена скрутилася на своїй лавці й загорнулася у своє пальто з хутра. Здійнявся сильний вітер, від якого вібрували вагонні вікна, і довкілля зникло за поривами вітру зі снігом, а від вагонних зчеплень лунав різкий свист. Малеча Абіґаль перелякалася і зайшлася плачем.

— Не переймайтеся, — заспокоїв її французькою контролер, який проходив повз їхнє купе, — таке часто трапляється, коли минаємо озеро Шібуґамо. Зима тут триває майже цілий рік.

— А у Спіріт Лейку погода м’якіша? — поцікавилася Ґретель.

— В Абітібі теж вистачає і снігу, і морозу, та тепер уже кінець квітня, клімат має бути кращим за тутешній.

Через різке гальмування контролер ледве втримався. Його штурхнуло вперед, і він дивом утримався на ногах. Поїзд повільно відновив рух.

— Сподіваюся, ми не застрягнемо у цьому закинутому місці, — захвилювалася Олена.

— Якщо поїзд зупиниться, то чи зможемо ми з Толею піти гратися в снігу? — поцікавився Віталій, очі якого задоволено палали від цієї думки.

— Ти не боїшся вовків? Вони точно водяться там у лісі.

— Не забувай, що мені десять років! Кілька вовків мене не злякають, заявив він, повертаючись до партії парчізі[13], яку грав із Толею.

Олена з любов’ю подивилася на брата. Незважаючи на безпросвітні умови їхнього існування, його наївність і життєрадісність уберігала її від меланхолії. Щоразу як вона дивилася на нього, або коли вони разом сміялися з якоїсь дрібниці, до неї поверталася часточка їхнього колишнього щастя, і вона тішилася від цього.

Перспектива зустрітися з Петром її пригнічувала. Після від’їзду чоловіків на початку лютого вона хотіла втекти разом із Віталієм. Та без цента в кишені в чужій країні й не маючи когось, хто міг б допомогти, усі плани були незмінно приреченими на провал. Вона має змиритися з наслідками свого рішення. То була для неї єдина реальна можливість, як мінімум до того часу, доки не закінчиться війна.

Біля неї сіла Поліна.

— Я тут почула, що ти назвалася іменем Ловенець отій дамі в зеленому пальті.

— І що, мене так звати.

— Уже ні, — заявила Поліна. — Ти Тефаняк — не забувай. Якщо й надалі називатимешся своїм дівочим ім’ям, мій брат стане посміховиськом серед своїх товаришів. Його це дуже засмутить.

— Поліно, з тієї Різдвяної ночі в мене відчуття, що ти ненавидиш мене, і я не розумію чому, — проказала Олена, роздосадувана її їдким ставленням, що не зникло від часу її повернення з лікарні.

Молода українка щільніше замотала обличчя хусткою й, не відповівши, повернулася до своєї матері. Олені було шкода її, але Поліна мала навчитися жити зі своїм новим обличчям. Усі її намагання бути доброю до неї ні до чого не призвели. Може з часом рубці зникнуть, або Поліна зможе переконати себе у власній жіночності, незважаючи на сліди на обличчі й знову намагатиметься подобатися.

Раптом зловісний скрегіт перекрив завивання вітру, і поїзд різко зупинився. Пасажири вже не відрізняли небо від землі. Зачинені у своїх вагонах, вони почувалися бранцями товстої хмари білих сніжинок.

Чекання розтягнулося на довгі години.

— Сподіваюсь, що хуртовина незабаром ущухне, — непокоїлася Абіґаль. — Ми взяли із собою харчі, та якщо набагато запізнимося, нам їх не вистачить.

Тільки рано вранці природа заспокоїлася. Червонясте сонце з’явилося над горизонтом і повільно підіймалося над озером Шібуґамо. А широка сніжна рівнина зблискувала тисячами вогнів.

— Як гарно, — захоплено сказав Віталій, потираючи очі, які ще обтяжував сон.

З бряжчанням відсунулися двері й залунали військові команди. Військовий зайшов у вагон.

— На рейки впали дерева, — повідомив він. — За допомогою наших людей в’язні за кілька годин повинні все розчистити. На щастя, сьогодні вранці не холодно.

— Нам можна вийти з вагона? — поцікавилася Абіґаль. — Було б добре трішки розім’яти ноги.

— За кілька хвилин солдат принесе вам гарячі напої. Потім зможете вийти, але тримайтеся якнайдалі від...

Його слова перервали постріли, що долинули ззовні.

— Що це за звуки? — спитав Віталій, притискаючись до Олени.

Не відповівши, військовий вийшов із вагона. Жінки, охоплені страхом за дітей, запитально перезирнулися. Було малоймовірно, майже неможливо, щоб в’язні спробували тікати. Ніхто не вижив би тут сам, у цьому суворому кліматі.

Випивши гарячої кави з галетами, які їм принесли, матері тепло одягнули дітей і почали ходити вздовж колії в очікуванні, коли рушать далі. Ошаленілі від радості, Віталій і Толя весело скочили в сніговий замет просто біля дверей вагона й розважалися, прокладаючи доріжки в кучугурах. У хвості поїзда замотані в хутра чоловіки теж вийшли й спокійно палили сигари, тоді як жінки, які, здавалось, зовсім не були стривожені затримкою, стояли біля колії, розмовляли й сміялися.

Разом з Абіґаль, у якої на руках була п’ятимісячна дитина, Олена пішла довідатися, що то були за постріли. Її це збентежило, тож вона хотіла заспокоїти себе. Але озброєний солдат заступив їм дорогу.

— Зоставайтесь біля свого вагона! — наказав він сухо.

— Ми хочемо тільки спитати про причину пострілів. У нас аж кров похолола, — відповіла Олена англійською.

— Постріли під час війни не повинні вас дивувати, — буркнув військовий, якого цікавість жінок явно дратувала. — Думаю, вам треба радіти, що з вами добре поводяться, і не заважайте нам виконувати нашу роботу.

— Можливо, це і війна, — відказала вона йому, підводячи голову й шокована зневагою з боку солдата, — та ввічливість ніхто не скасовував.

— Назад! Геть! — закричав військовий, трясучи гвинтівкою.

— Облиште його, мадам, — порадив їй спокійний голос. — Пострілами відлякували вовків.

Олена кинула останній викличний погляд на злостивого вояка і повернулася до того, хто підійшов. З розширеними від здивування очима вона впізнала Александра Лявальєра, хлопця з ковзанки. Він теж був надзвичайно вражений.

— Мадемуазель Аліс! Ви остання людина, яку я очікував зустріти у цьому Богом забутому кутку. Чудасія, як випадок може стати нашим союзником. Я щовечора чекав на вас на ковзанці, — привітно пробуркотів він.

Олена промовчала. Усміхнений погляд, що спостерігав за нею, лякав її.

— Ходімо, хай люди працюють, — наполіг Александр і повів у кінець поїзда, взявши за руку.

Дівчина покірно пішла за ним. У світлі цього гарного квітневого ранку вона раптом відчула себе такою ж легкою, як білі сніжинки, що зривалися з верхівок дерев.

Дійшовши до свого вагона, вона зупинилася.

— Це наш вагон, — мовила Абіґаль, яка йшла попереду.

Здивований, Александр підвів брову, але не встиг щось сказати. Сніжка поцілила йому прямо в обличчя.

— Перепрошую, — прокричав Віталій, гамуючи вибух сміху. — Я не у вас