Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Александр струсив сніжинки, що поприлипали до одягу, й виклично глянув на винуватця. Примружившись, він попрямував до нього. Віталій відступив на крок, не знаючи, чого очікувати. Раптом Александр стрибнув уперед, схопив його за талію й повалив.

— Ось так буде тому незграбі, хто кидається в мене сніжками, — сказав він, натираючи йому кінчик носа.

— О, а сніг мокрий. Зліпімо сніговика, — запропонувала Абіґаль.

Вона віддала дитину матері, і всі взялися до діла, мимохіть пирскаючи від сміху. Менш як за пів години цілий ряд сніговиків виструнчився вздовж залізниці.

Гудок поїзда перервав їхні ігри. Колію нарешті розчистили. Настав час заходити у вагони. У доброму настрої кожен обтрушував із себе сніг як міг, перш ніж зайти у вагон. Александр нахилився до Олениного вуха.

— Сподіваюся, цього разу ви вже не зникнете, і ми побачимося.

Зніяковіла, вона не знайшлася, що відповісти.

— Ви виходите в Амосі? — наполягав Александр.

Поліна, яка чула, про що йшлося, постала перед ним і голосно проказала:

— Моя зовиця Олена їде до свого чоловіка у Спіріт Лейк. Не думаю, що він дозволить їй зустрічатися з вами.

Здивований, Александр запитально подивився на Олену; та молода жінка мовчала — на її очах бриніли сльози.

Зрозумівши, що вона спантеличена від усього цього, він ввічливо попрощався, повернувся й пішов до свого вагона-люксу в кінці поїзда.

Нерухома, Олена стояла біля металічних сходів і дивилася на високу фігуру Александра Лявальєра. Засмучена, вона бачила, як він широкими кроками віддаляється з її життя. Він зайшов у вагон і навіть не оглянувся.

— Швидко підіймайтеся, — сказав владним голосом контролер, — ми й так набагато спізнюємося.

Вирвавши себе із власних думок, вона піднялася сходами й сіла на своє місце на дерев’яній лаві.

— Той чоловік, він добрий! — вигукнув Віталій, падаючи біля сестри. — Я ще ніколи не мав стільки задоволення від гри відтоді, як грався з татком...

Дитина не закінчила фразу. Він схопив Оленину руку й притулився до неї. Дівчина опустила голову й заплющила очі. Хоча їй дуже хотілося стерти його, та образ Александра закарбувався у неї в пам’яті. Ці вибухи сміху в снігу, його життєрадісність, тепло від його присутності, коли він узяв її під руку, а найбільше — його ласкавий погляд, було стільки спогадів, які вона нездатна була забути, що відтепер поселилися у її думках. Немає нічого протизаконного в тому, щоб вигадати собі щасливе життя. І воно полегшить її щоденну реальність.

Зручно влаштувавшись у шкіряному кріслі, Александр боровся з розчаруванням, яке відчув, коли довідався, що ця гарна юна дівчина заміжня. В Монреалі, після їхньої приємної зустрічі на ковзанці, він повертався в один і той самий час на те саме місце, сподіваючись побачити її. Повернувшись до Амоса, спогади про Аліс часто не давали йому заснути. Дивно, але в нього було передчуття, що одного дня він ще зустрінеться з нею.

У свої двадцять три роки Александр уже мав інші захоплення, але був надто прив’язаний до своєї дорогоцінної свободи, а його закоханості були швидкоплинними, чим дуже розчаровував усіх мадемуазелей.

Сподіваючись зустріти її знову, він переконував батька, що сам поїде до Монреаля на закупівлі для магазину. Через замовлення для табору Спіріт Лейк Едмон мусів їздити туди щомісяця. Запропонований перепочинок його влаштовував.

— Сину, — проказав він підозріло, — підозрюю, що не тільки закупівлі гонять тебе до міста. Чи не ховається якась спідниця за твоєю нетерпеливістю?

Батько й син чудово розуміли один одного. Щоб позбутися жорсткості Імельди, жінки дуже владної, яка запровадила у сім’ї свої строгі правила, що поширювалися й на бізнес, у них розвинулося відчуття товариського плеча.

— Тату, ваш інстинкт вас не обманює, — зізнався Александр. — У Монреалі я випадково зустрів чарівну європейку, яку дуже хочу знову побачити. Вона мешкає в районі, у якому жили й ми, перш ніж переїхали до Абітібі. Я знаю, що мої шанси знову зустрітися з нею мізерні, але хто нічого не робить, у того нічого й немає.

— Доля непередбачувана. Та, як і ти, я сумніваюся, що ваші дороги знову перетнуться. Ти ж знаєш, Монреаль — велике місто!

— Я зустрів її на ковзанці, на яку ми ходили, коли я був ще малим. Її звати Аліс.

— Це все, що тобі про неї відомо?

— Так, — чесно зізнався Александр. — Але якщо повернутися й гуляти біля ковзанки, то можливо...

А знайшов він її біля озера Шібуґамо. На жаль, вона була заміжньою. І це було останнє, про що він взагалі думав. Він узяв газету, що лежала поряд, намагаючись читати.

Нескінченна поїздка добігала кінця, і в пізніх сутінках поїзд прибув на вокзал Амоса. Доки чоловіки поспішали вивантажити товари, Александр зійшов на платформу, пообіцявши собі, що навіть не гляне в бік вагона, у якому їхала Олена. Та його серце, ігноруючи всі доводи розуму, змусило його повернутися. Притулившись чолом до вікна, дівчина дивилась на нього втомленими очима. Раптом він здійняв руку й зробив легенький прощальний знак. «Провидіння кинуло свій жереб», — сказав він собі. Прощаючись із мріями про завоювання, він пішов у напрямку села.

Після п’ятнадцятихвилинної зупинки поїзд рушив у західному напрямку, не набираючи швидкості — табір Спіріт Лейк був за якихось п’ять миль від Амоса. Коли за десять хвилин потяг зупинився, вже була ніч. Сяйво місяця, що ледве зійшов над обрієм, було жорстким і зловісно видовжувало тіні, особливо сторожових веж, на яких чатували озброєні солдати.

Вагонні двері зі скреготом відсунулись, і з вагонів вийшли виснажені в’язні, опинившись в оточенні військових і собак, які завзято гавкали й рвалися з повідків. Після переклички сумний кортеж чоловіків, за яким із вікон спостерігали жінки, попрямував до табору для інтернованих. Якийсь лейтенант запросив жінок на вихід.

Абіґаль відразу впізнала свого чоловіка, свояка і батька, які чекали на них. Троє жінок і діти радісно кинулися до них. Вони забралися на підводу, запряжену двійком коней, і поїхали горбистою стежкою.

Ліна уважно роззиралася, намагаючись видивитися Миколу із сином.

— Як так може бути, що їхні чоловіки були тут, щоб їх зустріти, а наших немає? — запитала вона, беручи Олену за руку.

— Я знаю не більше від вас, та напевне, є якесь пояснення.

— Сім’ї українців, вам сюди, — прогриміло позаду них.

Усі повернулися. Перед ними стояв вусатий офіцер і лихим оком дивився на них через товсті скельця своїх круглих окулярів у черепаховій оправі. Стоячи занадто прямо, він клацнув підборами.

— Я — сержант-майор[14] Овен Мартінс.