Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Неочікуваний момент, 
Темрява настала.

Не знаю чому відчуваю її,
В залі суда не заплакав.

***

  Вільям прокинувся під впливом приглушених голосів, що долинали знизу. Хлопець розплющив очі, прислухався ще кілька секунд, а тоді неквапливо підвівся з ліжка, відчуваючи прохолоду дерев'яної підлоги під босими ногами. 
  Спустившись сходами, юнак помітив, як Алекс жваво розмовляв із двома поліціянтами. Напруга в його голосі була майже відчутною, і це підштовхнуло його рухатися швидше. 
– Алексе, що відбувається? – запитав він, намагаючись приховати хвилювання. 
  Алекс обернувся до нього, відвівши погляд від гостей. 
– Містер Мур, я не хотів вам заважати, – сказав він знервовано. – Але ці двоє поліціянтів хочуть поговорити з вами. 
  Один із поліціянтів, трохи старший і статутніший, зробив крок уперед і ввічливо промовив: 
– Ми не займемо багато часу, містер Мур. 
– Гаразд, ходімо на кухню, – погодився він. – Алексе, проведи їх. Я зараз до вас спущуся. 
– Йдіть за мною, – коротко відповів Алекс, жестом запрошуючи поліціянтів пройти далі. 
  Поки вони рухалися до кухні, Вільям швидко повернувся до своєї кімнати, де змінив піжаму на більш пристойний одяг. Знову спустившись вниз, він відчув легке занепокоєння, але взяв себе в руки. 
  На кухні панувала атмосфера очікування. Алекс приготував каву і налив її в чашки, намагаючись зосередитися на простих діях, щоб заспокоїтися. Поліціянти мовчки сиділи за столом, обмінюючись поглядами. 
  Вільям зайшов до кімнати та сів навпроти них, відчуваючи важкість ситуації. 
– Отже, що сталося? – спокійно запитав хлопець, намагаючись підготувати себе до будь-якої новини. 
– Ми хотіли повідомити вас про вашого батька, – почав один із поліціянтів, поглянувши на нього з м’яким співчуттям. 
– Слухаю, – юнак намагався триматися, але відчував, як серце стискається в грудях. 
– Сьогодні відбудеться суд, – продовжив він, голос його став серйознішим. 
– Суд? – шоковано вигукнув Вільям. – Навіщо він? – його голос почав тремтіти. 
– Буде винесено вердикт щодо його ув'язнення, – відповів поліціянт. 
– Вердикт? Ув'язнення? Невже все так погано? 
– Мені шкода, але це необхідне рішення, – промовив інший поліціянт, який до цього мовчав. – Ви повинні бути там о 14:00 у залі Високого суду Лондона. 
  Вільям відчував, як світ навколо нього почав рухатися повільніше. Вони тільки-но почали налагоджувати стосунки з батьком, а зараз його можуть забрати до в'язниці. Це зовсім не те, чого він очікував. Все мало бути інакше, краще. 
– Ми підемо, проводжати нас не треба, – сказав поліціянт, підводячись і нахиляючись у знак поваги. 
  Вільям навіть не помітив, як вони залишили будинок. Він залишився сидіти за столом, думки бігли хаотично, немов зірвані листки на вітрі. Йому потрібно було зібратися та морально підготуватися до суду. 
  До початку слухання залишалося лише дві години. Хлопцю треба приїхати раніше, щоб зустрітися з батьком та поговорити. Вільяму принесли сніданок та чашку гарячого чаю. Він повільно насолоджувалася кожним шматочком, намагаючись приборкати хвилювання. Коли останній ковток чаю зігрів його зсередини, він піднявся до своєї кімнати. 
  Після душу, який трохи заспокоїв нерви, юнак одягнув класичний чорний костюм. Потім попросив Алекса підготувати автомобіль. 

  Покинувши свій будинок, вони вирушили до суду. Дорога зайняла лише годину, але для Вільяма це був найдовший шлях, який він коли-небудь проїжджав. Кожна хвилина тягнулася, як вічність, а думки про майбутнє слухання не давали спокою. Припаркувавши машину біля входу, хлопець відчув, як хвилювання стало майже відчутним. 
  Пройшовши по сходах, він рішуче розмахнув важкими дверима суду. У великій залі не було жодної душі, і Вільям продовжував йти по порожньому, тихому коридору. Лише звук його кроків наповнював простір дзвінким ехо. Великі колони та висока стеля стискали його, збільшуючи почуття хвилювання. 
  Він прибув до зали, де мало відбутися слухання, і зайняв місце на лаві, розташованій поруч із дверима. Серце билося швидше, ніж зазвичай, але хлопець зібрався з думками та вирішив чекати на свого батька. 
  Через певний час до зали почали входити люди. Вільям підвів голову, щоб побачити, чи йде його батько. І ось він помітив його — Генрі йшов у кайданах, а поруч з ним, усміхаючись, йшов Джеймс, також у кайданах. За ними йшли два поліціянти. 
  Вільям піднявся зі свого місця і швидко підійшов до батька. 
– Тату! – гукнув він, не стримуючи емоцій. 
– Вільяме? Що ти тут робиш? – здивовано запитав батько, його очі наповнилися тривогою і радістю водночас. 
– Мені сказали приїхати сюди, щоб бути на твоєму слуханні, – відповів хлопець, роблячи крок уперед, але його шлях заблокували. 
  Один із поліціянтів схопив його за руку, не даючи просунутися далі. 
– Ви не можете підходити ближче, містер Мур, прошу вас відійти, – сказав він суворо. 
  Вільям повернув голову і здивувався, побачивши знайоме обличчя. За руку його тримав Брендон. Юнак швидко відсмикнув руку, але ближче не підійшов, відчуваючи себе безпорадним. 
  Батько слабко йому усміхнувся, намагаючись підбадьорити. Вільям спробував відповісти тим самим, але його усмішка вийшла натягнутою і сумною. Він схвильовано дивився, як батька повели до зали суду. 
  Коли вони зникли за дверима, Вільям глибоко зітхнув і, зібравшись з духом, увійшов до зали слідом. Батько та Джеймс вже сиділи поруч, а біля них був їх адвокат, серйозний і зосереджений. 
  Хлопець обережно зайняв місце, яке було найближче до батька, намагаючись відчути його присутність і підтримати його навіть на відстані. Він обвів поглядом залу, намагаючись зібрати всі свої сили для важкого випробування, що їх чекало. 
– Встати, суд іде! – пролунало з гучномовця, і Вільям відчув, як усі в залі піднялися на ноги, очікуючи на появу судді. 
  Суддя зайняв своє місце за масивним столом, і присутні повільно сіли. Юнак відчував, як напруження зростає з кожною секундою. Слухання розпочалося, і в повітрі повисла напруга. 
– Сьогодні ми розглядаємо справу про ув'язнення Генрі Мура та Джеймса Річа за статтями про нелегальний продаж зброї та незаконну купівлю наркотичних речовин... – почав суддя, його голос був спокійним і владним. 
  Вільям не приділяв уваги словам, які виголошував суддя. Йому здавалося, що його оточував вакуум, що блокував будь-які інші звуки. Він міг чути лише своє серце, яке сильно билося в грудях від хвилювання. 
– З усіма доказами, які ми маємо, Генрі Мур та Джеймс Річ засуджені на 15 років перебування у в'язниці без можливості дострокового звільнення та викупу, та з можливим додаткових слуханням щодо продовження строку ув'язнення, – проголосив суддя, і звук його дерев'яного молотка, що ударив по столу, відгукнувся ехом в голові Вільяма. 
  Хлопець прийшов до тями тільки тоді, коли батька і Джеймса почали виводити із зали. Він підвівся, відчуваючи, як земля йде з-під ніг. 15 років... 15 років батько буде у в'язниці! Ця думка проникла в нього, немов гострий ніж, і сльози почали неконтрольовано котитися по його щоках. 
– Тату! – крикнув він, його голос прорізав тишу залу. 
  Генрі повернувся до нього, його обличчя було схвильоване. Поліціянти зачинили двері, відрізаючи його від сина. Вільям швидко вийшов з зали й побіг до батька, відчуваючи, як серце рветься з грудей. Він мчав коридором, поки не наздогнав їх. 
– Тату! – юнак підбіг до батька і міцно обійняв його, не відпускаючи, ніби це могло зупинити час. 
  Поліціянти намагалися відштовхнути його, але хлопець вперто тримався. 
– Вільяме, – прошепотів батько, його голос був сповнений болем і ніжністю. 
  Він підняв на нього червоні від сліз очі. Батько ніжно усміхався до нього, хоча його обличчя було змарнілим. 
– Все добре, відпусти мене, – сказав він, намагаючись звучати заспокійливо. 
  Вільям повільно відпустив його, відходячи назад, але не відводячи погляду. 
– Тату... – проковтуючи сльози, сказав він, його голос тремтів. 
– Я люблю тебе, синку. Запам'ятай це, – Генрі спробував підтримати його останнім поглядом, поки поліціянти повели його далі. 
– Я приходитиму до тебе! – крикнув хлопець, коли батько вже зник за поворотом, залишивши його самого з важким тягарем на серці. 
  У самотності порожнього коридору стояв Вільям. Це не відповідало його бажанням. Він мріяв провести час зі своїм батьком, особливо зараз, коли вони нарешті змогли все вирішити та поговорити. У нього було багато планів, які тепер здавалися такими далекими та нездійсненними. 
  Вільям присів і схопився за голову руками, намагаючись не заплакати. Сльози підступали, але він мужньо боровся з ними. Юнак ще б довго сидів тут, занурений у свої думки, але позаду нього пролунали звуки. 
  Він піднявся та обернувся, почувши кроки. Неподалік стояв Аян у своєму звичному чорному пальті. Він виглядав нерухомо, але його погляд був сповнений емоцій. Девіс стояв і не відводив погляду від Вільяма. Чоловік виглядав схвильованим, ніби переживав за нього, його очі видавали глибоке співчуття. 
  Вільяму на мить здалося, що він дійсно турбується про нього. Він відчув сильне бажання підійти до нього, знайти в ньому підтримку, якої зараз так потребував. Але водночас він пам’ятав про той біль, який Девіс завдав йому раніше. 
– Ні, це лише ілюзія, – сказала він собі. Зібравшись з думками, Вільям відвернувся від Аяна і, попри внутрішній порив, пішов вперед, залишаючи його позаду. Сльози знову потекли по його щоках, але він продовжував йти, намагаючись знайти в собі сили жити далі. 
  З кожним новим кроком він йшов швидше, доки не почав бігти. Хлопець вибіг із суду, відчуваючи, як сльози палили його обличчя, і сів в машину. Алекс завів її, і вони рушили додому. Дорога була тихою, лише шум мотора порушував тишу, але Вільям не звертав на це уваги.