Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Прибувши додому, хлопець поспішив до своєї кімнати. Знявши одяг, він пройшов у ванну. Теплі струмені води огортали його, змиваючи втому і смуток. Вільям відкинув голову назад, підставляючи під них обличчя, ніби намагаючись змити всі свої тривоги та біль. 
  Вийшовши з душу, юнак одягнувся в зручний одяг. У двері постукали, і це був Алекс, який повідомив, що їжа готова. Вільям спустився на кухню, ледве торкаючись їжі. Він відчував себе порожнім всередині, кожен шматок здавався без смаку. 
  Повернувшись до своєї кімнати, він відчинив двері на балкон і сів в крісло, накрившись пледом, який взяв з собою. Тепла вечірня свіжість обгортала його, зігріваючи та розслабляючи. Вітерець ніжно торкався обличчя, приносив запахи літа і нагадував про щось далеке і забуте. 
  Вільям дивився на зоряне небо, намагаючись знайти в ньому спокій. Його думки повільно стихали, повіки важчали. Зрештою, він не витримав і заснув, загорнутий в теплий плед, під зоряним небом, яке стало свідком його сліз і надій. 

  Повсюди панує темрява, Вільям стоїть у незнайомому місці. Коли зовсім несподіваною зникає підлога, і він почав стрімко падати. Хлопець відчуває вітер, що мчить під ним, у нього склалося враження, що його падіння триває надто довго. Темрява оточує його з усіх боків. Він заплющує очі, а потім відчуває що сидить. Коли він знову розплющує очі, оглядає своє тіло, яке прив'язане до стільця, і нікого не бачить перед собою. 
– Тут хтось є? – щосили крикнув він. 
  По підлозі почало щось ворушитися, юнак побачив довгий силует. Придивившись, це була величезна змія яка повільно повзла до нього. 
– Рятуйте, – ледве ворушачи губами промовив він, це його найбільший страх. 
  Змія буда все ближче і ближче, вона шипіла та висувала свій довгий язик. І неочікувано зникла. Вільям почав озиратися довкола, щоб знайти її. Але її ніде не було, хлопець почав трястись від страху. Що буде далі, це зовсім не смішно. 
  Несподівано Вільям закляк, коли по його ногах почало щось повзти. Глянувши в низ, він помітив цю змію, яка повільно рухалась по ньому. 
– Рятуйте! – крикнув юнак щосили коли змія появилася перед його обличчям майже кусаючи. 

  Хлопець прокинувся від крику. Він швидко розплющив очі, на вулиці було темно. Небо вкрите зірками, і яскравий місяць освітлював нічне небо, кидаючи примарні тіні на землю. 
  Вставши з крісла, Вільям вийшов з балкона і заченив двері за собою. Підійшовши до дверей своєї кімнати, він зупинився, відчуваючи невидиму тривогу. Щось почало його турбувати, невидиме і незрозуміле, наче передчуття небезпеки. 
  Він повільно відчинив двері та тихо спустився сходами. У будинку панувала надзвичайна тиша. Дуже тиша. Занадто тиша. Кожен його крок лунав, як грім, і здавалося, що він може чути власне дихання. 
  Тремтячи, Вільям пройшов на кухню. Він увімкнув світло, але нікого не було. Ззаду нього скрипнула підлога, змусивши його серце забитися ще швидше. Хлопець повернув голову на звук, вдивляючись у темряву, але нікого не побачив. 
– Алексе? – сівши голосом спитав юнак, надіючись, що це він. 
  Його голос луною відбився від стін, але відповіді не було. Секунди тяглися нескінченно, кожна з них наповнювалася висхідним страхом. Вільям відчував, як холодний піт виступає на лобі, і нервово озирнувся навколо. 
  Раптом тінь у кутку ворухнулася, і Вільям відчув, як його тіло скував холодний жах. Він не міг зрушити з місця, його ноги мовби приросли до підлоги. Хтось або щось було там, у темряві, і хлопця почала охоплювати паніка. 
– Хто там? – нарешті видушив він з себе, намагаючись залишитися спокійним, хоча голос його зраджував йому, показуючи тривогу. 
  Але ніхто не відповів, і раптом світло на кухні різко згасло. Вільям затремтів від страху. Темрява насувалася на нього з кожною секундою, стискаючи його серце в залізних обіймах. Він не знав, що робити, страх паралізував його. 
  Несподівано хтось підійшов до нього ззаду і закрив ніс та рот куском тканини, змоченим якоюсь рідиною. Вільям миттєво відчув різкий запах, що обпалював його ніздрі. Хлопець почав вириватися, намагався кричати, бив того, хто його тримав, але всі зусилля Вільяма були марними. 
  З кожним новим вдихом, хлопець відчував, як сили покидають його. Світ навколо почав зливатися в суцільну пляму, а ноги ставали важкими, мов свинець. Юнак повільно ослаб в чужих руках, відчуваючи, як свідомість поступово занурюється його в темряву.
  Останніми відчуттями перед тим, як він провалився в приємну пітьму сну, були холодний дотик чужих рук і тихе шепотіння, що здавалося відлунням в його голові. 

  Холодно, дуже холодно. 
  Вільям прокинувся, повільно розплющив очі та оглянувся навколо. 
  Він знаходився у занедбаному старому будинку, в одній з його запилених, майже зруйнованих кімнат. Темрява огортала все навколо, майже нічого не було видно. Лише бліде місячне світло просочувалося крізь щілини на стелі, кидаючи примарні тіні на стіни. 
  Вільям сидів на скрипучому дерев'яному кріслі, міцно прив'язаний за руки та ноги товстим шнуром. Його голова розколювалась від нестерпного болю, а рот був заклеєний грубою смужкою скотчу, що не дозволяв видавати жодного звуку. 
  Навколо панувала гнітюча тиша, яку порушували лише слабкі шарудіння мишей та щурів, що бігали під підлогою. Вільям намагався пригадати, скільки часу він тут провів: година, можливо дві. Але втрата відчуття часу тільки додавала безпорадності. 
  Раптом здалеку пролунав скрип гнилих дощок. Хтось ішов до нього. Важкі кроки лунали все ближче, віддаючи тривожним відлунням у його серці. 
– Ти вже прокинувся? 
  Голос чоловіка розрізав тишу. Вільям підняв голову і подивився прямо перед собою. У тьмяному світлі він побачив високий силует, але обличчя незнайомця залишалося прихованим у тіні. 
– Точно, ти ж не можеш говорити. Зараз усе виправлю. 
  Незнайомець почав підходити ближче. Хлопець дивився, як він наближається, серце калатало від страху. Ось він став настільки близько, що він зміг розгледіти його риси. 
  Вільям широко розплющив очі, в яких ясно читався шок. Перед ним стояв Алекс. Його погляд був холодним, але губи скривила легка посмішка. Він повільно підняв руку і торкнувся скотчу, який закривав йому рот. Одним різким рухом він відірвав його. Вільям скрикнув, відчувши пекучий біль на губах. 
– Ось, тепер можеш говорити. 
  Хлопець мовчав, намагаючись стримати себе. Алекс уважно дивився на нього, усмішка не зникала з його обличчя. 
– Бачу, ти не очікував, що це буду я. 
– Навіщо тобі це? – перебив його Вільям, голос тремтів від страху та обурення. 
  Несподівано Алекс вдарив його по обличчю. Його очі палахкотіли від люті. 
– Ти ще питаєш! Це все чортовий Аян Девіс, – крикнув він. – Через нього Джеймса засадили у в'язницю! 
"Так він працював із ним," – подумав хлопець, всередині якого почали розгортатися жахливі здогадки. 
– Так, добре, потрібно заспокоїтись, – чоловік видихнув, намагаючись повернути собі контроль. – Джеймс довірив мені стежити за вами. Я був такий щасливий стати йому у пригоді. Він би мене похвалив, погладив по голові, сказав, що я молодець, – почав розповідати Алекс, його голос почав набирати маніакальних ноток. 
  Він виглядав як псих. Очі горіли, щаслива усмішка розтягнулась на шаленому обличчі, що додавало йому ще більш страшного вигляду. 
– А тепер, цього не буде. І Девіс винен у цьому, він знищив мій рай! – Алекс підійшов до Вільяма ще ближче, нахилившись до його обличчя. – А ти виманиш його для мене. 
  Алекс витягнув телефон і зробив кілька знімків Вільяма. Після цього він швидко почав писати комусь повідомлення. Закінчивши, він поклав увімкнений телефон біля нього, екран якого світився яскравим світлом у напівтемряві кімнати. 
– Ти думаєш, він не здогадається, що це пастка? – запитав Вільям, намагаючись виграти трохи часу. 
– Звісно, здогадається, але тут ти, і він прийде по тебе, хто ж залишить свою споріднену душу гнити в таких шикарних апартаментах, – відповів Алекс, відходячи від нього. 
  Коли він вийшов з кімнати Вільям залишився сам. Голова ще боліла, ймовірно, від легкого струсу мозку. Ноги та руки німіли від незручної пози. Він намагався не заснути, борючись із втомою. 
  Раптом задзвонив телефон. Вільям здригнувся, відчувши новий спалах адреналіну. На екрані миготів незнайомий номер. Він хотів відповісти, але зв'язані руки не дозволяли дістати до телефону. 
  Дзвінок тривав, лунаючи раз за разом, перериваючись лише на секунду. Зрештою, телефон замовк, повністю розрядившись. 
  Скільки часу він вже тут? Кілька годин, напевно. Вільям відчував сильну втому, хотів спати, пити та їсти. Голова вже не так боліла, але тіло вимагало відпочинку. 
  Зненацька скрипнула підлога. Вільм насторожився, думаючи, що це Алекс повернувся. Але кроки були легшими, не такими важкими, як у нього. Він прислухався, намагаючись зрозуміти, хто це міг бути. Невже хтось ще знав про це місце? 
  Кроки ставали все ближчими. Вільям сидів напружений, очі широко відкриті від страху. Звук стих, і незнайомець увійшов до кімнати, тіні від місячного світла ледь окреслювали його силует. 
– Хто це?! – крикнула він, сповнений тривоги. 
   Невідомий підійшов ближче, і місячне світло нарешті освітило його обличчя. 
– Вільяме! 
– Аян? 
  Девіс підбіг до нього та став на коліна, його руки швидко намагалися розв'язати мотузки. 
– Що ти тут робиш? – спитав він приголомшено. 
– Визволяю тебе, – спокійно відповів чоловік. 
– Ти не мусив приходити, – тихо сказав хлопець, хоча в голосі бриніла вдячність.  
  Аян не відповів, зосереджений на розв'язуванні останнього вузла. Коли це нарешті вдалося, він підвівся, допомагаючи Вільяму стати на ноги. Він відчув, як кров знову почала циркулювати в його руках та ногах, знімаючи оніміння. 
– Але дякую за те, що ти прийшов, – сказала він, дивлячись йому в очі. 
– Не дякуй, я не міг не прийти, – беземоційно відповів Аян. 
  Вільям відчув, як у грудях почало давити. Він розумів, що він тут не лише заради нього. 
"Точно, йому ж треба спіймати Алекса. Він один із людей Річа", – злісно подумав хлопець. 
  Аян наче прочитав його думки, підійшов ближче і поклав руки йому на плечі. Але хлопець скинув їх і відійшов на крок назад. Вони дивилися одне одному у вічі. 
– Вільяме, ти... 
– Аян Девіс, як я радий тебе бачити тут, – перервав його насмішливий голос. 
  Аян обернувся до Вільяма спиною, закриваючи його від небезпеки, і зустрів злим поглядом Алекса, що підходив ближче. 
– Я думав, ти прийдеш раніше, але це не важливо, – Алекс став навпроти них. – Ти тут, і це все, що мені зараз потрібно, – він дістав пістолет і направив його на Девіса. – Скажеш останні слова перед тим, як я вистрілю і куля потрапить тобі прямо в серце? 
  Вільям схопив руку Аяна, відчуваючи, як його трясе від страху. Як він може бути таким спокійним у такій ситуації? 
– Так, я маю дещо сказати тобі, Алекс... а хоча ні, Зак Гейс. 
– Звідки ти знаєш? – чоловік здивовано дивився на нього. 
– Я все знаю. Ти полковник у відставці, колишній офіцер, який через травму почав працювати на мафію. Снайпер Річа та його споріднена душа. Мені продовжувати? 
– Ні, не треба. 
– Краще опусти зброю, – спокійно промовив Аян, піднімаючи обидві руки. 
– Чому це? 
– Цей будинок оточений поліціянтами. Навіть якщо ти застрелиш мене, тебе все одно впіймають. 
– Мені немає чого втрачати, так я хоча б потраплю до в'язниці, де мене чекає любий Джеймс, – гидко посміхаючись, відповів Зак, повільно натискаючи на курок. – А ще, мене тішить сама думка, що тебе не буде. Тому, бувай. Гарної дороги до Пекла! 
  Гейс вистрілив. 
  Для Вільяма все сповільнилося. Він навіть не помітив, як потягнув Аяна за руку і став перед ним. Біль пронизує його ліве плече. Здається, він падає. 
  Звуки, крики багатьох людей заповнили кімнату. Вільям відчув, як хтось піднімає його на руки. Перед очима мерехтіло розмите обличчя Девіса, на якому читалася тривога і хвилювання. 
  Аян щось казав йому, але він не чув слова. У голові ще лунало відлуння пострілу. Вільям відчував, як повільно засинає, втрачаючи свідомість.