Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

  Писк. Запах ліків.
  Вільям повільно розплющив очі. Він роздивився навколо і побачив білі стіни, що свідчили про його перебування в лікарні. 
  Він спробував підняти руку, але безуспішно. Повернувши голову, побачив, що Аян тримає його праву руку і спить, згорбившись на стільці. 
– Аян, – тихо покликав хлопець. 
  Чоловік здригнувся, повільно підняв голову і зустрівся з ним поглядом. Його обличчя проясніло від розуміння, і він раптово підскочив, обіймаючи Вільяма. 
– Вільяме! Ти прокинувся, який я радий! 
– Ей, не так сильно, задушиш, – прохрипів юнак ляскаючи по руках які обіймали його за шию. 
– Так, звісно, пробач. 
  Аян відпустив його і сів на стілець. Вільям трохи піднявся, відчувши біль у лівому плечі, і скривився. Аян помітив це. 
– Що сталося? Плече болить? Мені покликати лікаря? 
– Не потрібно, все добре. 
– Ти тільки скажи, і я все зроблю. 
– Чому? 
– Що чому? – не зрозумів Аян. 
– Ну, це. Допомагаєш мені, хвилюєшся. 
– Просто, ти мені не байдужий, а ще ми споріднені душі тому... 
– Ми споріднені душі? Та невже?! – перервав його Вільям. – А я то думав, що тобі наплювати на мене. 
– Звісно, це не так, я... 
– А як? Тобі нагадати, що ти зробив зі мною? Після всього, що між нами було, ти просто зник і залишив записку з одним словом "пробач"! А тепер хочеш, щоб я повірив? Не сподівайся на це! 
  Вільям знову намагався стримати сльози, які непомітно почали навертатися на очі. Чому він знову хоче заплакати через цього покидька? Аян нахилився вперед, його погляд був сповнений болю і каяття. 
– Вільяме, я знаю, що завдав тобі болю. Але повір, я не мав вибору. Я залишив тебе не тому, що хотів, а тому, що мусив. Це було для твоєї ж безпеки. 
– Для моєї безпеки? – з сарказмом перепитав він. – А як щодо моїх почуттів? Ти просто пішов, не пояснивши нічого. Це не вибачаєш просто так. 
– Я знаю, – тихо відповів він. – Я розумію, що втратив твою довіру. Але зараз я тут і хочу виправити все. Дай мені шанс, будь ласка. 
  Вільям довго дивився на нього, намагаючись вирішити, чи може він знову довіряти йому. Біль у плечі нагадував про нещодавню подію, але також про те, що Аян врятував його. Він глибоко вдихнув, намагаючись зібратися з думками. 
– Я знаю, що зробив жахливий вчинок. Я розумію, що ти маєш повне право ненавидіти мене. Але я не очікував, що все піде шкереберть, коли я закохаюся у тебе. Не через те, що ми споріднені душі, ні. Ти б мені сподобася, навіть якщо б не було цих надписів на руках. Навіть якщо б доля обрала для мене когось іншого, я б все одно кохав тебе, і тільки тебе. Твої думки, твої слова, твої руки, тіло, все в тобі прекрасне, ні, неймовірне. Ти можеш не довіряти та проклинати мене, але ці слова я говорю щиро. І якщо ти захочеш, то я піду, і ми більше ніколи не зустрінемось. 
  Вільям слухав його, обдумуючи кожне слово. 
"Ти мені потрібен, – хоче сказати він, ледве стримуючи сльози. – Мені потрібно, щоб ти залишився, щоб цей світ не здався таким порожнім. Мені потрібно, щоб ми були разом, щоб кожен день був наповнений твоїм теплом. Мені потрібно, щоб ти був зі мною, бо без тебе все втрачає сенс. Мені потрібно, щоб все не перетворилося на кучугури тліючого попелу, які вітер розносить по світу. Мені потрібно, щоб моє серце було виправлено, бо без тебе воно розбите на тисячі шматків. Мені потрібно, щоб хоча б щось у цьому житті було правильним, щоб був якийсь маяк надії серед цього безмежного моря. Мені потрібно..."
  Заплющивши очі хлопець заспоків свої думки вдихнувши та видихнувши важке повітря. Він відчував, як кожна фраза проникає глибоко в його душу. Взявши себе в руки, він розплющив очі та відповів: 
– Я вірю тобі, але... – він помітив, як загорілися очі Аяна. – Але я хочу, щоб ти пішов. 
  Вільям відвернувся від нього, щоб чоловік не побачив, як складно далися йому ці слова. 
– Ти справді цього хочеш? – тихо спитав Девіс. 
  Його голос хоч і був тихим, але відчувався біль у кожному слові. 
– Так, – видушив з себе Вільям, його ліва рука горіла невидимим вогнем. 
– Гаразд, – Аян встав і підійшов до дверей. – Бувай, швидшого тобі одужання. 
  Аян пішов, поки юнак уважно спостерігав, як двері закрилися з легким стуком. Він відчув, як сльози нарешті почали текти по його щоках. Він повторював слова про себе, наче мантру, намагаючись переконати самого себе у їхній істинності. 
  Так буде краще. Так буде краще. Так буде краще... 
  Кожне повторення, замість того, щоб заспокоювати, лише збільшувало біль. Вільям відчув, як його серце стискається від суму і відчаю. Він не міг забути вираз обличчя Аяна, коли він залишав кімнату. Його очі відображали той самий біль, що й у нього. 
  Він повернувся обличчям до стелі, намагаючись віднайти в ній якусь розраду. Лікарняні лампи світили холодним світлом, яке здавалося ще більш бездушним у цей момент. Вільям відчував, як його сили поступово зникають, залишаючи лише порожнечу. 
  Десь у коридорі пролунав тихий звук, нагадуючи йому про те, що життя продовжується. Але зараз, у цій маленькій лікарняній кімнаті, хлопець відчував себе ізольованим від усього світу, залишеним сам на сам зі своїми думками та болем.